Читати книгу - "Шість невдалих побачень, Ангеліна Кріхелі"

Глава 12

Власне, про особисте життя вона і згадала, глянувши все-таки на телефон. Завтра у неї побачення. Не стане ж він при свідках вимагати від неї те, чого вона не має. Чи стане?

Глянула на заставку смартфона. З екрана їй усміхалася донечка в кумедній рожевій панамці в оточенні рівних грядок полуниці. Серце защеміло. Їй і справді потрібен батько. Добрий і турботливий, терплячий і винахідливий. Якщо й варто шукати чоловіка для них обох, то спершу як батька. Нехай кажуть, що хочуть про сім'ю, що складається тільки з чоловіка і жінки. Але сім'ї не існує, якщо в ній немає дітей. Отже, найважливіше — саме вони, діти.

Машенька стала часто розпитувати її про свого тата. А що їй сказати? Ось він, негідник, невдаха, тиран і жеребець? Так собі характеристика для батька. Та й для неї самої. Адже бачила з ким живе. Брехати не хотілося. Значить, можна було б розповісти й чесно, хоч і м'яко. Але вже після появи іншої людини, яка б надійно замінила на той час біологічного батька, якщо тільки таке можливо.

Як відбуваються подібні речі, поняття не мала, оскільки зростала в повній сім'ї. Завдяки терпінню мами чи силі волі батька, вже не так важливо. Але осередок суспільства їм зберегти вдалося відносно цілим. А тому Анфіса щиро не розуміла дітей, чиї батьки розлучилися. Хоча й співчувала і ніяково намагалася підтримати, підбадьорити. Виходило через силу, оскільки таких налічувалася половина класу.

У думках знову сплив теплий образ Вадима. Цікаво, чому він усе ж таки не подзвонив? Ні, його втягувати в усі ці неприємності не можна. Вона впорається сама. А потім почне з чистого аркуша.

Набравши мамин номер по пам'яті, хоч він і був записаний у телефонній книжці, стала рахувати гудки. Ці прості дії завжди заспокоювали її. Поки вводила цифри, намагалася дихати рівніше, щоб не видати свого хвилювання. Потім рахувала гудки, немов «дихала по долоньці». Стрес не відступав зовсім, але говорити виходило вже рівніше. Проте мама все одно завжди здогадувалася, що з дочкою щось не так. Анфіса набирала в груди більше повітря і починала розповідати найближчій людині. І поки говорила, дивилася на певну ситуацію під іншим кутом, знаходила рішення. Щаслива, мчала втілювати його в життя. Мама ніжно посміхалася. Це чулося навіть по голосу. Поспішала далі сіяти добре і світле. Ну або хоча б майбутній урожай на грядках перед будинком.

Скільки Анфіса себе пам'ятала, мама завжди возилася із землею. Казала, що земля дає силу і мудрість. Що саме вона, справжня жінка, у глобальному сенсі цього поняття. Ось у кого треба вчитися істинної й усепоглинаючої любові та прощення. Утім, останнім часом, судячи з новин, навіть її терпець увірвався. Анфіса усміхнулася своїм думкам. Але ж людство, як і чоловік, тільки здивовано розводить руками. Ніби не розуміє, за що на неї гнівається флора і фауна. Сама ж, мовляв, винна. Була недостатньо зручною для нього, чоловіка-людства. Ось і «вдосконалювали», як могли. А вона раптом бунтує чомусь замість подяки за апгрейд.

— Донечко? Як добре, що ти подзвонила, — ніжною мелодією задзвенів мамин голос, за яким абсолютно не можна було визначити її точний вік. — Машенька вже скиглить, сумує за мамою.

Анфіса важко зітхнула, готуючись побувати в ролі гінця поганих звісток.

— Привіт, мамо, — привіталася приглушено. — Я теж сумую до неможливості.

— Тоді на вихідні я готую твою улюблену шарлотку?

Анфіса тепло посміхнулася. Шарлотку не любила вже років десять, але мамі про це сказати не наважувалася. Щоб не руйнувати теплу сімейну традицію. Адже вона стільки любові вкладала в цю кулінарну подію.

— Боюся, що ні.

— Щось сталося? — стривожилася мама.

Судячи зі звуків, вона вийшла в іншу кімнату, щоб батько і донечка не чули їхньої розмови.

— Мамо, Мирон з'явився.

— Що він хоче? — у голосі мами одразу ж прослизнули металеві нотки. Левиця готувалася захищати своїх дитинчат.

— Я поки що не можу зрозуміти. Він говорить дивні речі. Про Марійку ні слова. Але я хочу попросити вас... Від гріха подалі...

— Я зрозуміла, — тут же підхопила співрозмовниця. — Ми відвеземо Машеньку. Дай знати, коли можна буде повернутися. І не хвилюйся ні про що.

Анфіса стиснула рукою перенісся. Нахилила голову. Об підлогу глухо стукнулися кілька сльозинок подяки та щастя, змішаного з тривогою.

— Ми з батьком можемо тобі чимось допомогти? — співчутливо запитала мама.

— Ви й так невимовно багато робите для мене, — ковтнувши клубок, що підкотився до горла, відповіла Анфіса.

Тепло попрощавшись, поклала телефон на підлогу. Не роззуваючись, закинула ноги на диван і лягла, скинувши подушки. Склавши на грудях руки, смиренно почала розглядати візерунки на стелі, марно намагаючись пригадати, що ж говорив їй свекор у найгірший день її життя.

Утім, так вона сказати не могла, не мала права. Адже саме завдяки всім цим подіям на світ з'явилася Машенька. Її найбільше щастя. Невже вони так і будуть усе життя переїжджати, ховатися, боятися, що колишній чоловік знову вляпається в історію і з'явиться виплутуватися їхнім коштом? Ні, цього не можна допустити. Поруч дійсно має бути сильний і надійний чоловік. Ось тільки тепер вона зовсім інакше будуватиме побачення. І починатиме саме з новини про наявність дитини. Ненадійних одразу вітром здує. Час треба економити. Він, як відомо, — гроші. А ще — дорогоцінна можливість бути з близькими замість нескінченної роботи. Їм із Марійкою потрібен тільки справжній, тільки їхній чоловік і тато. Фальшивок уже достатньо...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍