Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Першою зміною, яку Когтаке помітила у Фусагі, було те, що він сказав. Того дня, коли він це сказав, жінка готувала вечерю й чекала його з роботи. Фусагі був садівником, однак його робота полягала не лише в обрізанні гілок і згрібанні листя. Він мав підтримувати баланс між будинком і садом. Сад не міг бути надто барвистим або ж надто одноманітним. «Головне — баланс», — завжди казав Фусагі. Його робочий день починався вдосвіта й завершувався після заходу сонця. Якщо не було якихось особливих причин затриматися, Фусагі відразу йшов додому. Тому коли не було нічної зміни, Когтаке чекала повернення Фусагі, і вони разом вечеряли. Уже споночіло, а Фусагі досі не повернувся. Когтаке подумала, що це на нього геть не схоже, але припустила, що він пішов випити з колегами.

Минуло дві години, і Фусагі нарешті прийшов додому. Зазвичай він завжди тричі дзвонив у дверний дзвоник. Дзень-дзелень… Дзень-дзелень… Дзень-дзелень. У такий спосіб він сповіщав Когтаке про своє повернення. Але того разу вона почула, як повернулася дверна ручка й Фусагі сказав: «Це я».

Почувши його голос, Когтаке кинулася до дверей і налякано розчахнула їх. Вона подумала, що Фусагі десь поранився й не міг натиснути на дзвоника. Але він стояв перед нею цілком неушкоджений. На ньому був простий робочий одяг — сіра сорочка й темно-сині підкочені штани. Він скинув з плеча сумку з інструментами й винувато сказав: «Я заблукав».

Це сталося наприкінці літа два роки тому.

Когтаке була медсестрою, тому вміла розпізнавати ранні симптоми різних захворювань. Це не просто забудькуватість. Вона знала. Невдовзі він почав забувати, чи виконав заплановану роботу. Коли хвороба почала прогресувати, він прокидався вночі й казав: «Я забув виконати якусь важливу роботу». Коли таке траплялося, Когтаке не заперечувала. Вона щосили намагалася його заспокоїти й запевняла, що вони зроблять усе вранці.

Когтаке навіть поза очі консультувалася з лікарем. Готова була спробувати будь-що, тільки б спинити прогресування його хвороби, нехай навіть зовсім трішки.

Але час минав, і він забував усе більше й більше.

Фусагі обожнював мандрувати. Йому не так подобалися самі поїздки, як можливість відвідати різні сади в небачених доти краях. Когтаке завжди брала відпустку в той самий час, щоб вони могли мандрувати разом. Фусагі нарікав, що їде виключно в робочих справах, але Когтаке на це не зважала. Усю поїздку чоловік супився, але Когтаке знала, що це його звичний вираз, коли він робить те, що йому до вподоби.

Навіть коли хвороба почала прогресувати, Фусагі не облишив своїх мандрів, але почав раз по раз відвідувати ті самі місця.

За якийсь час його недуга почала впливати на їхнє спільне життя. Фусагі часто забував, що він щось купував. Усе частіше він питав Когтаке: «Хто купив це?» — і решту дня залишався не в гуморі. До квартири, де вони жили, подружжя перебралося відразу після весілля. Часом Фусагі не повертався додому, і до Когтаке, бувало, телефонували з поліції. А близько пів року тому Фусагі почав називати її на дівоче прізвище — Когтаке.

Урешті запаморочення від мерехтіння розмитого навколишнього простору минулося. Когтаке розплющила очі. Жінка побачила вентилятор, який повільно обертався під стелею… свої руки… і свої ноги. Вона більше не була парою.

Проте не знала, чи й справді повернулася в минуле. У кафе не було вікон. Світло всередині завжди було тьмяним, і все здавалося вицвілим, наче зображення на старих світлинах. Годі було здогадатися, ніч надворі чи день, не звірившись із годинником. На стінах висіло три годинники, але їхні стрілки показували різний час.

Утім, дещо змінилося. Казу, яка щойно налила їй каву, кудись зникла. Кеї теж ніде не було. Когтаке спробувала заспокоїтися, та ніяк не могла втихомирити своє серце, яке навіжено калатало. Вона знову роззирнулася.

— Тут нікого немає, — пробурмотіла розчаровано.

Когтаке повернулася в часі, щоб зустрітися з Фусагі, тому його відсутність дуже її засмутила.

Жінка замислено підняла очі до вентилятора, обмірковуючи своє становище.

Дуже прикро, що так сталося, але, може, воно й на краще. Власне кажучи, їй навіть дещо полегшало. Вона, звісно ж, хотіла прочитати того листа, та водночас почувалася винною в тому, що, так би мовити, робитиме це без дозволу Фусагі. Він точно розсердився б, якби дізнався, що вона навмисне повернулася з майбутнього, аби прочитати того листа.

З іншого боку, ніякі її дії все одно не змінювали теперішнього. Тому й не мало великого значення, прочитає вона листа чи ні. Якби від читання стан Фусагі міг поліпшитися, вона неодмінно зробила б це — віддала б життя за того листа. Однак він нічим не міг зарадити хворобі Фусагі. Теперішнє не зміниться, і він однаково її не пам’ятатиме.

Когтаке спокійно й тверезо оцінила свою скрутну ситуацію. Зовсім нещодавно її шокувало запитання Фусагі: «Перепрошую… Ми знайомі?» Воно її дуже засмутило. Жінка знала, що колись цей день настане, та він усе одно заскочив її зненацька. Саме це привело її в минуле.

Когтаке потроху опанувала себе.

Якщо вона справді опинилася в минулому, їй не було чого там робити. Треба повернутися в теперішнє. «Навіть якщо Фусагі забув мене, я завжди буду його медсестрою. Зрештою, це і є моя робота. Я маю робити все, що можу». Когтаке вже ухвалила для себе таке рішення й не збиралася відступатися.

— Сумніваюся, що це романтичне послання, — пробурмотіла вона й потягнулася до чашки з кавою.

Дзень-дзелень.

Хтось зайшов до кафе. Аби потрапити всередину, доводилося спускатися сходами до підвалу. Біля їхнього підніжжя були масивні дерев’яні двері з прожилками метрів зо два заввишки. Коли ці двері відчинялися, лунав дзень-дзеленькіт маленького дзвоника. Однак відвідувач з’являвся не відразу: спершу він мав перейти ще шмат земляної підлоги перед входом до кафе. Після дзвоника минало кілька секунд, перш ніж відвідувач заходив усередину.

Тому коли озвався дзвоник, Когтаке не могла знати, хто заходив до кафе. «Може, це Негаре?.. Або Кеї?..» Когтаке напружилася в очікуванні. Її серце мало не вистрибувало з грудей у якомусь передчутті. Таке доводиться переживати далеко не щодня — насправді, хіба що раз у житті. «Якщо це Кеї, вона, мабуть, запитає що я тут роблю. Казу, з іншого боку, найімовірніше, просто байдужно виконуватиме свою роботу… А це не надто обнадіює».

Подумки Когтаке уявляла собі різні сценарії розвитку подій. Але на порозі кафе не було ані Кеї, ані Казу. Там стояв Фусагі.

— Ох… — мимоволі скрикнула Когтаке.

Він заскочив її зненацька. Жінка повернулася в минуле, щоб побачитися з Фусагі, але зовсім не чекала, що він просто зараз зайде до кафе.

Фусагі був одягнений у темно-синю футболку-поло й бежеві шорти до колін. Він