Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Говарда Дойла прозвучали різко, а його очі нездорово зблиснули. Він дивився на неї з майже неприхованою хіттю. Провів худющою рукою по пасму її волосся, ніби робив їй бозна-яку послугу — мов знайшов там якусь порошинку, яку вирішив люб’язно зняти. Але ні. У тому, як він закинув те пасмо їй на плече, не було ніякої люб’язності. Він був високим і, навіть попри вік, тримався прямо. Їй зовсім не подобалось дивитися на нього знизу, не подобалось бачити, як він схиляється над нею. Він був як та комаха, що маскується під гілочку — жук, закутаний у вельветовий халат. Його губи викривилися в посмішку, він нахилився ближче й уважно поглянув на неї.

Від нього тхнуло. Вона відвернулася, поклала руку на полицю й зустрілася поглядом із Френсісом, що спостерігав за ними. Округленими, переляканими очима він нагадував їй полохливу пташку — голуба. Не вірилося, що він має якесь відношення до цього старого жука перед нею.

— Мій син показував вам оранжерею? — спитав Говард, відступаючи на крок.

В його очах зник неприємний блиск. Він відвернувся до вогню, що палахкотів у каміні.

— Я не знала, що у вас є оранжерея, — здивовано відповіла Ноемі.

Хай там як, а в кожнісінькі двері вона не заглядала, так само як і не обходила довкола усього маєтку. Та й не дуже їй того хотілося, вистачило і поверхової екскурсії. Не надто цей дім був гостинний.

— Вона дуже маленька і, як і більшість речей тут, потребує ремонту, зате має вітражний дах. Вам сподобається. Вірджиле, я сказав Ноемі, що ти покажеш їй оранжерею, — мовив Говард, і ці слова пролунали у тихій кімнаті так гучно, що Ноемі здалося, ніби від його голосу задрижали меблі.

Вірджил стримано кивнув і, сприйнявши це як запрошення, підійшов до них.

— Я залюбки зроблю це, батьку, — сказав.

— Добре, — відповів Говард, поплескав сина по плечу і рушив на інший бік кімнати, до Флоренс і Френсіса, де сів у крісло, яке звільнив Вірджил.

— Батько надокучав тобі розповідями про власне бачення чоловічої та жіночої краси? — спитав Вірджил із посмішкою. — Це пояснюється дуже просто: гарніших за Дойлів ніде не знайдеш, хоч я й намагаюся не забивати цим собі голову.

Його усмішка здивувала Ноемі, проте після різкого вишкіру й пожадливого погляду Говарда вона була вдячна за такий прояв теплоти.

— Він говорив про красу, — стримано відказала вона.

— Краса. Авжеж. Колись він був знаним поціновувачем краси, але тепер може їсти тільки кашу й засинає одразу по дев’ятій.

Вона підняла руку, щоб приховати посмішку. Вірджил провів по одній з вирізьблених змій пальцем, вмить ставши серйозним.

— Мені прикро за вчорашню розмову. Я повівся грубо. А сьогодні Флоренс здійняла скандал через машину. Прошу, не засмучуйся через це. Ти ж не могла знати усі наші звички і порядки, — мовив він.

— Усе гаразд.

— Я розумію, що це завдає безліч незручностей. Але батько дуже хворий, та й Каталіна нездужає, тому ці дні я не в найкращому настрої. Мені б не хотілося, аби у тебе склалося враження, ніби тобі тут не раді. Навпаки. Ми дуже раді приймати тебе у себе.

— Дякую.

— Не думаю, що ти мені пробачила.

Ні, не пробачила, але їй стало легше від думки, що не всі Дойли ходять весь час понурі. Може, Вірджил каже правду і до Каталіниної хвороби він був значно веселіший.

— Поки ні, але якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, я додам кілька балів до твого рейтингу.

— То ти ведеш рахунок? Ніби у грі в карти?

— Дівчині доводиться вести підрахунок багатьох речей, не лише балíв, які вона відвідувала, — відповіла вона бадьорим тоном.

— Мені відомо, що ти любиш танцювати і грати в карти. Принаймні так каже Каталіна, — мовив він, усміхаючись.

— Я думала, це тебе обурить.

— Ти здивуєшся, дізнавшись протилежне.

— Я люблю несподіванки, але лише коли їх подають із великим, гарним бантом.

Оскільки він був люб’язний із нею, вона також вирішила бути милою і усміхнулась у відповідь.

Подивившись на неї вдячним поглядом, який ніби промовляв: «От бачиш, ми можемо подружитися», Вірджил запропонував їй свій лікоть, і вони рушили до решти родини. Після короткої бесіди Говард заявив, що стомився розважати своїх гостей, і всі пішли геть.

Їй наснився дивний кошмар, зовсім не схожий на інші сни, які вона бачила у цьому домі, навіть коли спала неспокійно.

У цьому сні двері спальні відчинилися й до неї повільно зайшов Говард Дойл. Ступав важко, немовби ноги його були налиті свинцем, від чого підлога скрипіла, а стіни двигтіли. Здавалося, ніби до кімнати зайшов слон. Ноемі не могла поворухнутися, наче прив’язана до ліжка невидимою мотузкою. Заплющила очі, але все одно бачила його. Спершу дивилася з-під стелі, тоді перспектива змінилася, і ось вона вже бачить його з підлоги.

Бачила й себе, сплячу. Бачила, як старий підійшов і став стягувати з неї ковдру. Вона бачила усе, та очі її залишались заплющеними — навіть коли він торкнувся її обличчя, провівши нігтями по щоці, й тонкою рукою почав розстібати ґудзики на її сорочці. Їй стало холодно.

Відчула, що позаду хтось стоїть — ніби відчуваєш спиною протяг у домі. Та сутність мала голос, жіночий. Нахилившись до неї, вона прошепотіла:

— Розплющ очі.

Якось, у іншому сні, до неї приходила золота жінка, але ця була іншою — молодшою.

Очі Ноемі були заплющені, руки розпластані по посте­лі. Говард Дойл став над нею і зазирнув в обличчя, усміхаючись білими зубами, що стирчали з гнилих ясен.

— Розплющ очі, — повторив голос.

Місячне сяйво чи якесь інше світло освітило тонке, комашине тіло Говарда Дойла, і вона побачила, що над її ліжком, розглядаючи її руки, груди і пушок на лобку, стоїть зовсім не старий дід. Це був Вірджил Дойл, що шкірячись батьковим усміхом, розглядав її, як метелика, пришпиленого до оксамитової тканини.

Він затулив її уста рукою і вдавив її у ліжко. Напрочуд м’яке, воно прогнулося, поглинуло її, ніби віск. Її ніби втискали у матрац, зроблений з воску. Або землі. Вона лежала у ліжку із землі.

Відчула, як тілом її пронеслося солодка, млосна жага, що змусила її рухати стегнами, звиваючись, мов змія. Одначе то був він, хто оповив її, як той змій, поглинувши сполоханий стогін своїми устами. Їй не хотілося цього — не так; не хотілося, щоб його пальці так настирливо вривалися в її плоть. Однак і пригадати, чому цього не хоче, вона теж не могла. Відчувала, що вона мусить хотіти цього. Щоб він узяв її в грязюці, серед темряви,