Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пане! нічого не хочете закусити? — сказала в цей час, підходячи до нього, стара.
— Нічого. Ех, брат, як погуляли!.. А втім, давай чарку горілки. Яка в тебе є?
— Ганусівка, — відповіла стара.
— Ну, давай ганусівки, — сказав Ноздрьов.
— Давай уже й мені чарку! — сказав білявий.
— В театрі одна актриса так, каналія, співала, як канарейка! Кувшинников, що сидів біля мене, — «От, каже, брат, попастися б на полуничках!» Самих балаганів, я думаю, було п’ятдесят. Фенарді[74] чотири години крутився млином. — Тут він прийняв чарку з рук старої, яка йому за те низько вклонилась. — А, давай його сюди! — закричав він, побачивши Порфирія, що ввійшов зі щеням. Порфирій був одягнутий так само, як і пан, в якомусь архалуку, підбитому ватою, але трохи більше заяложеному.
— Давай його, клади сюди на підлогу!
Порфирій поклав щеня на підлогу, яке, витягшись на всі чотири лапи, нюхало землю.
— От щеня! — сказав Ноздрьов, узявши його за спинку й піднявши рукою. Щеня досить жалісно заскавуліло.
— Але ж ти не зробив того, що я тобі казав, — промовив Ноздрьов, звернувшись до Порфирія і розглядаючи пильно черево щеняти, — і не подумав вичесати його?
— Ні, я його вичісував.
— А чому ж блохи?
— Не скажу. Може трапитись, як-небудь з брички поналазили.
— Брешеш, брешеш, і на думці не мав чесати. Я гадаю, дурню, ще й своїх напустив… Ось глянь-но, Чичиков, глянь, які вуха; на лишень помацай рукою.
— Та навіщо? Я й так бачу: доброї породи! — відповів Чичиков.
— Ні, ти візьми-таки, помацай вуха!
Чичиков у догоду йому помацав вуха, промовивши: «Так, гарний буде собака».
— А ніс, почуваєш, який холодний? Ось візьми рукою.
Не бажаючи образити його, Чичиков узяв і за ніс, сказавши: «Гарний нюх».
— Справжній мордаш[75], — провадив Ноздрьов, — я, признатись, давно гострив зуби на мордаша. На, Порфирію, віднеси його!
Порфирій, узявши щеня під черево, поніс його до брички.
— Слухай, Чичиков, ти мусиш неодмінно тепер їхати до мене: п’ять верств усього, духом домчимо, а там уже можеш і до Собакевича.
«А що ж, — подумав собі Чичиков, — заїду я, справді, до Ноздрьова. Чим же він гірший за інших? Така сама людина, та ще й програвся. Митець він, як видно, до всього; виходить у нього дурно можна дещо випросити».
— Гаразд, поїдемо, — сказав він, — тільки цур, не затримувати: час мені дорогий.
— Ну, голубе, оце так! Оце добре! Стривай же! я тебе поцілую за це. — Тут Ноздрьов і Чичиков поцілувались. — І гарно: утрьох і покотимо.
— Ні, ти вже, будь ласка, мене відпусти, — казав білявий, — мені треба додому.
— Пусте, пусте, брат, не пущу.
— Справді, дружина буде сердитись. Тепер же ти можеш пересісти ось на їхню бричку.
— Ні, ні, ні! І не думай.
Білявий був один з тих людей, в характері яких на перший погляд є якась упертість. Ще не встигнеш розкрити рот, як вони вже ладні сперечатись і, здається, ніколи не погодяться на те, що явно протилежно їхньому способові думання, що ніколи не назвуть дурного розумним, і що особливо не погодяться танцювати під чужу дудку, а кінчиться завжди тим, що в характері їхньому виявиться м’якість, що вони погодяться саме на те, що відкидали, дурне назвуть розумним і підуть потім витанцьовувати якнайкраще під чужу дудку, — одне слово, почнуть гладенько, а кінчать гиденько.
— Дурниця! — сказав Ноздрьов у відповідь на якесь заперечення білявого, надів йому на голову картуз, і білявий пішов слідом за ними.
— За горілочку, пане, не заплатили… — сказала стара.
— А, добре, добре, матінко… Слухай, зятьок! Заплати, будь ласка. В мене немає ні копійки в кишені.
— Скільки тобі? — запитав зятьок.
— Та що, батечку, за все двогривеник, — сказала стара.
— Бреши, бреши! дай їй полтину[76], предосить з неї.
— Малувато, пане, — сказала стара, проте взяла гроші з подякою і ще побігла мерщій відчиняти двері. Вона була не в збитку, бо заправила вчетверо проти того, що варта була горілка.
Проїжджі посідали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли між собою розмовляти протягом дороги. За ними їхала, раз у раз відстаючи, невелика колясчина Ноздрьова, запряжена кощавими обивательськими кіньми. У ній сидів Порфирій з щеням.
Тим що розмова, яку подорожні вели між собою, була не дуже цікава для читача, то зробимо краще, коли скажемо що-небудь про самого Ноздрьова, якому, може, доведеться зіграти не зовсім останню роль у нашій поемі.
Обличчя Ноздрьова, певне, вже дещо знайоме читачеві. Таких людей доводилося всякому зустрічати немало. Вони звуться меткими хлопцями, вважаються ще в дитинстві й у школі за гарних товаришів і з усім тим бувають вельми боляче лупцьовані. В їхніх обличчях завжди видно щось відкрите, пряме, завзяте. Вони скоро знайомляться, і не зоглянешся, як уже говорять тобі «ти». Дружбу заведуть, здається, навіки; але майже завжди так трапляється, що хто подружиться, поб’ється з ним того ж вечора
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.