Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

але ніч була не цілком темною. Видно було, як вийти з кімнатки.

— Бери скриньку й іди запрягати, — ​велів писар. — ​А я піду в дім, заплачу за нічліг.

Подорожні скоренько зібралися і вирушили в дорогу. Заметіль закінчилася, і хоч сніг ще не стужавів, їхати стало легше, бо кінь відпочив.

— Не так вже й зле, що ми заночували, — ​сказав полковий писар.

— Ліпше, ніж я взагалі собі думав, — ​відповів Бенґт-Коротун. — ​Щоправда, я дуже погано спав уночі. Якісь жахіття вчувалися, шум і грюкіт. Ніби в господаря того хутора хтось голосно товкся. Навіть не знаю, справді щось гримало, чи мені наснилося.

— Мабуть, тобі снилося, що вони вкрали в мене скарбничку, — ​хмикнув полковий писар.

— До речі, а де скарбничка? — ​переполошився наймит і заходився нишпорити під укривалом.

— Скарбничка? — ​здивовано перепитав писар. — ​Ти ж її виносив з хати?

— Я? Та то була скринька для харчів.

— Але ж я казав тобі вчора взяти лише скриньку з грошима, а другу, порожню, залишити в санях.

Для полкового писаря Лаґерльофа то була найгірша мить у житті, коли він збагнув, що сталася плутанина, і скарбнички в санях немає. Те, що її украв хуторянин-орендар, сумніву ніхто не мав. Але куди він її подів? Чи зумів відчинити? Скринька була змайстрована спеціально для збору податей, міцно обкута залізом із хитрим замком, хоча цілком можливо, що злодюжці пощастило його зламати.

Вони покинули коня з санями на дорозі й бігцем кинулися на хутір.

Господар з дружиною і ще чотирма чоловіками сиділи біля грубки, коли Бенґт і писар увірвалися в хижку. Ніхто й бровою не повів, однак Бенґт-Коротун з першого погляду розпізнав у гостях найнебезпечніших волоцюг тієї округи.

— Я ж казала, що вам не дістатися дому, доки сніговий плуг не розчистить дорогу, — ​озвалася господиня.

— Дорогою ми проїдемо, — ​відповів полковий писар, — ​от лишень моя скарбничка залишилася у вашому домі, мені треба її забрати.

— Ой, невже поїхали без скриньки? Певно, досі стоїть у кімнатці. Після вашого від’їзду туди ніхто не заходив.

— Скриньку ми не забули! — ​суворо сказав полковий писар. — ​Негайно несіть її сюди! Ви ж знаєте, яка кара чекає на крадія державних грошей.

— Де ж ми могли б сховати таку велику скриньку? — ​здивувалася господиня. — ​Самі ж бачите, що стоїть тут, у кімнаті. Можете обшукати хоч всю хату!

Саме до обшуку і взявся Бенґт-Коротун. Обнишпорив усі кутки й закапелки, але марно.

— Якщо не віддасте з доброї волі, — ​промовив полковий писар, — ​доведеться моєму наймитові залишитися тут і вас постерегти. Ніхто звідси не вийде, доки я не повернуся з ленсманом[4].

— Отакої, стерегти він нас буде!

З голосу чутно було, що жінка ледь стримує сміх. Щиро кажучи, мало було надії, що Бенґт-Коротун самотужки зуміє впоратися з шістьма волоцюгами, доки писар їздитиме за ленсманом.

Бенґтові-Коротунові не давала спокою одна думка. Він чув, як у хлібній печі гуготів вогонь, але ніщо не вказувало, ніби господиня щось пече.

Не кажучи ні слова, він підскочив до печі й відкрив заслінку.

— А ходіть-но сюди, пане писарю! Погляньте, який хліб вони печуть! — ​вигукнув Бенґт-Коротун.

У печі, на палаючих дровах, стояла скарбничка з грошима.

Чоловік з жінкою спробували накинутися на Бенґта, але полковий писар був сильним чоловіком. Даніель Лаґерльоф віджбурнув злодюжок, а четверо волоцюг, які теж заворушилися, миттю зрозуміли, що не варто зчіплятися з чужинцями, і притихли.

Бенґт-Коротун схопив кочергу й рвучко висмикнув скриньку з печі. Він аж пальці попік, так йому не терпілося, подивитися, чи не завдав вогонь великої шкоди скарбничці.

— Бачу, відкрити її не зуміли! — ​радісно скрикнув наймит.

Так воно й було. Міцна дубова скринька витримала. Злодії усю ніч шкребли по ній пилкою, гатили молотком, але не змогли ні відімкнути хитромудрий замок, ні здерти сталеву оббивку. Зрештою, вдалися до останнього способу: запхали скриньку в піч. Але Бенґт-Коротун швидко їх розкусив. Лише маленький кутик встиг обвуглитися.

Комора на підпорах

Старі люди на хуторі одностайно стверджували, що найстарішою будівлею після кам’яних будинків була комора на підпорах. Щоправда, спорудили її не перші поселенці, вона з’явилася десь на сто років пізніше, коли Морбакка вже стала справжньою садибою.

Тодішні господарі, вочевидь, квапилися поставити комору, бо така мала бути на кожному поважному обійсті.

Хай там як, будівля була дуже простенька, без жодних прикрас, на низьких підпорах. І двері низькі: щоб увійти, треба пригинатися. Зате замок і ключ велетенські. Такі годились би для в’язниці.

Вікон не було, лише маленькі отвори з віконницями. Улітку, коли віконниці не зачиняли, в отвори вставляли щось схоже на сітку від мух, зроблену з тонких патичків; переплітали їх у шаховому порядку й затуляли отвір. Світла досередини потрапляло мало, але й темно не було.

Комора мала два поверхи, другий був дбайливіше облаштований, ніж перший. Там давні господарі зберігали найцінніше в господарстві.

Вочевидь, у часи лейтенанта Лаґерльофа комора мала такий же вигляд, як у давнину. Дах перекладали, але решту будівлі не чіпали. Сходи теж залишилися колишні, хоча між частими сходинками важко й ногу поставити, віконця так і зосталися незасклені.

Восени запаси вражали. Унизу стояли величезні скрині з борошном свіжого помелу. Поруч — ​два чани, по вінця наповнені шматками яловичини й свинини в розсолі. Далі — ​відра й діжки з яловичими, свинячими та картопляними ковбасами, приготованими після осіннього забою худоби. У кутку — ​велика діжа з оселедцем, кадовби з соленим сігом та ряпушкою, а бувало, розживалися й на бочівку з лососем; а ще — ​діжки з соленими бобами й шпинатом, з жовтим і зеленим горохом.

На верхньому поверсі зберігалися великі кадовби з маслом, збитим за літо й схованим на зиму. На полицях над віконцями лежали довгі ряди сирів, зі стелі звисали річної витримки копчені шинки. В одному мішку, схожому на велику перину, зберігали хміль, у другому — ​висолоджене зерно. Одним словом, річні запаси провізії.

Коморою заправляла економка. Тут були її володіння, і ключ від комори нечасто потрапляв в інші руки. Мамзель Лувіса господарювала в домашній коморі і в молочарні, але у кліті порядкувала лише економка.

І в кухарство ніхто, окрім економки, не втручався. Готуванням сиропів, варення й дрібної випічки могла опікуватися і мамзель Лувіса, але, якщо йшлося про те, щоб засмажити м’ясо, приготувати сир чи спекти хрумкі хлібці, то це вже була справа економки.

Діти в Морбацці дуже її любили й безмежно їй довіряли. Вважали чи не найважливішою особою на хуторі.

Вони ж бачили, що родичі, котрі приїжджали в гості,