Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

відразу прямували на кухню, щоб привітатися з економкою. Якщо ставалося щось особливе, лейтенант Лаґерльоф кликав її й розповідав новину. Коли Даніель і Юган збиралися до школи восени й після Нового року, їм веліли обов’язково попрощатися з економкою.

Діти теж не раз чули, як чужі люди казали, мовляв, як же пощастило пані Лаґерльоф з такою вірною помічницею на кухні. Будь-яка робота під її наглядом спорилася бездоганно.

До того ж лише в Морбацці можна скуштувати чудове різдвяне пиво, хрусткі хлібці й найсмачнішу їжу. За одностайним присудом, усе це було заслугою економки.

Тому й не дивно, що діти вважали її головною твердинею Морбакки, на якій все трималося. Вони ні на мить не сумнівалися: без неї на хуторі все пішло б шкереберть.

Та якось маленька Анна Лаґерльоф довідалася таємницю, яка її дуже налякала. Тримати при собі не могла й поділилася з сестричкою Сельмою. Анна підслухала розмову двох покоївок про те, що економка начеб заміжня і має чоловіка.

Важко й описати, як стривожилися маленькі дівчатка. Якщо економка заміжня і має чоловіка, то навряд чи вона залишиться на хуторі.

Що ж тоді буде з мамою, яка в усьому на неї покладається? Що буде з ними? Економка завжди їх пригощає смачненьким, коли вони забігають на кухню. І що буде з усією Морбаккою?

Треба негайно з’ясувати, де тут правда, а де вигадка. І вони вирішили розпитати Майю, нову няньку, чи економка справді заміжня.

Звісно, нянька Майя чудово знала ту історію. Чула її від своєї матері, яка теж на той час служила в Морбацці.

Виявляється, що це не брехня, а чиста правда, хоча розмов про заміжжя економки ніхто з дітей раніше не чув. Чоловік її живий, він різьбяр по дереву, живе у Карлстаді. Зле, що не помер.

А все було так: коли лейтенант і його брат почали ходити в карлстадську школу, стара пані Лаґерльоф послала з ними до міста свою вірну економку, Майю Персдоттер, щоб та доглядала й годувала хлопчиків. У місті Майя познайомилася з різьбярем, і той до неї посватався.

Мати няньки Майї розповідала, що тієї весни, коли економка повернулася додому й повідомила, що виходить заміж, стара господиня засмутилася, бо ж розуміла, який скарб втрачає.

— То який той хлопець, з яким хочеш одружитися? — ​запитала вона. — ​Певна, що він добра людина?

О, так, економка була цілком певна. Наречений мав власну майстерню і хутір, удома в нього лад, можна хоч вже до шлюбу, бо ліпшого чоловіка їй не знайти.

— Та хіба тобі сподобається цілий рік жити на голій міській вулиці? — ​запитала стара пані Лаґерльоф. — ​Тобі, яка все життя прожила на селі?

Економка того не боялася. Усе буде добре. На неї чекає легке життя, не доведеться ні пекти, ні варити, хіба прогулятися на базар й купити все необхідне для дому.

Стара пані Лаґерльоф зрозуміла, що дівчині страх як кортить заміж. Нема ради, треба готуватися до весілля. Весілля справили в Морбацці. Приїхав наречений, на вигляд розумний і вправний парубок. Наступного після весілля дня молода пара поїхала в Карлстад.

Десь через два тижні — ​не більше — ​стара пані Лаґерльоф взяла ключ від кліті, хотіла відрізати шматок шинки на вечерю. Щоразу, беручи ключ, вона думала про Майю Персдоттер, як вона там? «Якби я не послала її до хлопчиків у Карлстад, вона не познайомилась би з різьбярем, — ​думала пані Лаґерльоф. — ​Досі мала б добру помічницю і не бігала б до кліті двадцять разів на день».

Переступаючи поріг, глянула мимоволі на алею і на дорогу — ​на той час ще нічого не заслоняло краєвиду. І завмерла, бо попід березами хтось ішов, дуже схожий на Майю Персдоттер, її вірну помічницю й подругу з юних літ. Жінка аж ключ з рук випустила.

Що ближче підходила подорожня, то менше залишлося сумнівів. А коли зупинилася перед господинею і привіталася, пані Лаґерльоф, урешті, повірила своїм очам.

— Це ти? Майя Персдоттер? — ​вигукнула вона. — ​Що тебе сюди привело? Чоловік розчарував?

— Та він тільки те й робить, що п’є, — ​відповіла економка. — ​Не просихає від самого весілля. Дудлить чистий спирт, призначений для роботи. Не витримую я з тим пияком.

— Ти ж мріяла ходити на базар, купувати все, що треба, і мало працювати, — ​завважила пані Лаґерльоф.

— Я буду на вас працювати, буду вас на руках носити, лише дозвольте повернутися, — ​промовила економка. — ​Я дні й ночі страшенно тужила за Морбаккою.

— Заходь в хату, поговоримо про це з полковим писарем! — ​сказала стара жінка, аж просльозившись від радості, й додала: — ​З Божою поміччю, ми більше не розлучатимемося в цьому житті.

Так і сталося. Економка залишилася на хуторі. Її чоловік, певно, зрозумів, що марно й намагатися її повернути. За нею не приїжджав, до себе не кликав. Шлюбну обручку вона зняла й сховала в одежну скриню. Про ту історію ніхто більше не згадував.

Маленькі донечки лейтенанта Лаґерльофа могли б і заспокоїтися, почувши розповідь, але вони ще довго боялися знову втратити Майю Персдоттер. Доки той різьбяр живий, може статися, що він таки приїде й вимагатиме віддати йому дружину. Стоячи біля кліті, звідки добре видно дорогу, вони боязко чекали на його появу. Нянька Майя сказала їм, що чоловік, якщо захоче, має право вимагати від дружини, щоби вона пішла з ним.

Діти не знали, скільки років старій економці. Сама ж вона забула свій рік народження, а запис у церковній метриці міг бути неправильний. У кожному разі, поза сімдесят. Та різьбяр однаково міг забажати повернути її собі, бо ж вона неймовірна, чудова людина.

І що тоді буде з Морбаккою?

Челядня

У давні часи, коли челядь отримувала одяг від своїх господарів, хутірне жіноцтво, звісно, працювало весь рік, не покладаючи рук. Довгими темними зимовими вечорами й довгими темними зимовими ранками жінки сиділи за веретенами й пряли пряжу, а ось ткали з початком весни, коли дні ставали довшими й світлішими, бо таку роботу неможливо виконувати в присмерку.

Щоб до літа, коли на хутір приходив з парафії кравець, встигнути наткати конопляне й льняне полотно, і тонку вовняну тканину, треба було добряче напрацюватися. Але багато не натчеш, коли ткацький верстат стоїть у кухні. О ні, ткалям треба було мати окреме для цього місце, де б їм ніхто не заважав.

Тому колись на заможних хуторах облаштовували ткацькі кімнати. Така була і в Морбацці. Ще в часи колишніх парохів над челяднею збудували другий поверх на дві