Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

8
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 38
Перейти на сторінку:
гралися, вочевидь, на пропозицію когось обізнанішого за інших у плані сексуальних стосунків, коло річки ми зробили з глини пагорбок, згладили його водою, зробили дірку і почергово пробували встромити туди свої маненькі пісюнчики. Ми начебто мали отримати від того насолоду. Однак насолоди ніхто не дочекався, тому ми більше того не повторювали.

А Вечір?

Вечір був надто мілкий для плавання і ставав у пригоді, коли я ходив до школи. Там я іноді грався з друзями, особливо з Аскольдом, але переважно сам. Річка протікала неподалік від хати, тож я міг усе облишити й за мить бути вдома. Не менше, ніж гратися з іншими, я полюбляв бути на самоті.

Великі старі верби росли вздовж одного з його берегів, схилившись над водою; я видирався на своє улюблене дерево, що схилялося найдальше, спостерігав, як унизу піді мною у невідоме тече вода, і мріяв.

Я уявляв, що, як води струмка, що протікав крізь парк у дворі граб’ї Кароля, де ми жили, коли я був маленьким, сягають берега по другий бік океану, так ті, які я бачив даної миті, дістаються середземноморського узбережжя — Греції, Італії, Іспанії, а також Північної й Південної Африки, обох Америк, Індії, Китаю, Японії. Я вдихав солоне повітря морів, які перетинали води, відчував на обличчі пекуче тропічне сонце, яке зігрівало їх, чув різкі звуки чужих мов поблизу і бачив барвистий одяг і екзотичні риси облич тубільців, які віддзеркалювали води в портах, куди вони доплинули.

Моєю найулюбленішою порою року була осінь, коли верби скидали листя. Довгасте й вузьке, високо закручене з обох кінців, яскраво-жовте, воно, пливучи за течією, скидалося на позолочені венеційські гондоли. Я уявляв себе на венеційському каналі в одній із гондол, якою стернує гондольєр, відштовхуючись великим веслом, і везе він мене в якесь цікаве місце. Або я сам гондольєр, стою позаду і змахую веслом, везучи прекрасну дівчину кудись, куди їй потрібно. Я міг би також стояти біля вікна палаццо, нишком визираючи з-за важкої оксамитової портьєри кольору зеленого моху на гондолу, в якій пливе чарівна пані. Я таємно кохаю її, і вона, можливо, кохає мене.

Уявляти мені так само подобалося, як читати книжки, і ніколи не набридало.

7

Пані Афродита?

Пані Афродита була моєю вчителькою. Також вона була дружиною іншого міського лікаря і знала обох моїх батьків. Іноді я бачив, як між лекціями вони спілкувались у коридорі з мамою або татом, коли він приходив до школи в справах. Вона була неймовірно вродлива, мені здавалося, найврод-ливіша жінка з усіх мною бачених, і я був закоханий у неї до глибини душі. Коли вона всміхалася до мене або хвалила, що бувало доволі часто, я майже непритомнів і оговтувався лише за деякий час. Під час навчання я не зводив з неї очей, а поза школою постійно думав про неї.

Вони жили в хаті з великим садом, оточеним залізною огорожею, на березі Наталки біля мосту, поблизу центру міста, і я, одержимий жагою побачити її після школи, у неділю або на свята іноді приходив і стояв на мосту, спершись на поруччя, прикипівши очима до саду, сподіваючись, що вона вийде й гулятиме з собакою або своєю донькою-підліткою і я її побачу. Таке ставалося вряди-годи, і я дозволяв своїй свідомості просякнути образами того, як вона рухається і щось робить. Коли вона заходила в дім, я, втихомирений, повертався додому.

Одного дня, здається, посеред тижня, після школи, коли я стояв на мосту обличчям до її хати й палко благав, щоб вона вийшла, відчув, як дві м’які долоні прикрили мої очі ззаду, і мелодійний голос запитав: «Здогадайся хто?»

Я не впізнав її голосу й навіть не усвідомив, що голос жіночий, але інстинктивно відчув, що то вона, і, злякавшись, закляк, не в змозі вимовити ані слова.

Сміючись і допомагаючи мені обернутися, пані Афродита сказала, що то вона, моя вчителька, і додала, що здивована, що я її не впізнав.

А потім, оскільки я й далі стояв безмовний, вона взяла в долоні мою голову, і, відхиливши її назад, схилилась, і подивилася мені просто в очі. Зблизька її очі скидалися на два велетенські діаманти, які виблискували з-під довгих вій.

Вона сказала, що в мене чудові очі, такі, як у тата, а потім нахилилася ще трохи й поцілувала їх.

Я не пам’ятаю, що було далі, але ми ніколи не згадували про цей випадок, наче він цілковито стерся з пам’яті, і наші стосунки лишилися такими ж, як і завжди, що мене влаштовувало.

8

Тета Еда і вуйко Ґенко?

Тета Еда (Едита) і вуйко Ґенко (Евген) були мамині кузени, тож насправді вони мені не були тетою і вуйком, але ми їх так звали. Тета Еда жила в центрі міста неподалік від головної площі, на третьому поверсі, у помешканні з просторими високими кімнатами з грубами, обкладеними кахлем, вищими та кращими за бабині, а одна з кімнат мала балкон. Щоб туди дістатися, я мусив видертися в темряві смердючими рипливими сходами. Ті сходи я ненавидів, але любив бувати у тети, по-перше, через балкон, де було приємно стояти й споглядати вулицю під ногами, а ще тому, що там мене частували цукерками, а взимку — великими кисло-солодкими яблуками з грубою золотавою шкіркою, що звалися ренетами і які викладали по краях груб, щоб вони краще дозріли.

Тета Еда жила з двома служницями, але її брат Ґенко, який так ніколи й не одружився, чомусь часто в неї ночував, попри те, що мав власне помешкання в поліційному управлінні, де працював. Він мав високий чин, але чогось зрідка вдягав однострій і зазвичай ходив у цивільному.

Тета Еда була заміжня, і її з чоловіком арештували росіяни й з багатьма іншими людьми кинули до в’язниці в сусідньому місті. Це сталося незадовго перед тим, як росіян прогнали німці. Один за одним людей забирали на допити, і вони вже не поверталися. Ніхто не знав, що з ними сталося, але припускали, що їх або стратили, або відправили до російських таборів. Чоловік тети Еди був одним з тих, хто не повернувся.

Одного дня, очікуючи на допит, тета Еда знайшла шматок пальця з нігтем у зупі чи гуляші, який дали в’язням. Зазвичай їх годували погано, але час від часу в страві з’являлося м’ясо, і всі нетерпляче його очікували. Скидалося на те, що страви готували з плоті вбитих людей.

За кілька днів по тому росіяни втекли

1 ... 19 20 21 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"