Читати книгу - "Ті, кого немає"

в по-справжньому великому будинку. Слово «будинок» для неї завжди означало щось на кшталт міської квартири.

Тому вона й запам’ятала все побачене з майже фотографічною виразністю. Унизу – хол з каміном і важкими шкіряними кріслами, у які, судячи з їхнього вигляду, ніхто ніколи не сідав. Сюди можна було ввійти прямо з нижньої заскленої тераси. Далі – високі двері ліворуч і праворуч, а в просторій ніші за каміном – нижні сходинки від сходів, що повзли нагору. Ліві двері вели в коридор, у кінці якого було щось на зразок оранжереї.

Їй стало цікаво, вона вже повернула туди, але зупинилася: назустріч шаркав Валентин, і обличчя в нього було дивне, якщо не зважати на те, що, наблизившись упритул, він миттю розплився в солодкій усмішці.

– О, Мартусю!..

– Вас мама шукала, – вичавила з себе вона.

– А в тебе які плани?

– Родіон збирався показати мені дім. Зараз повернеться.

– А потім? – Він ступив до неї, насторожено покосився в бік оранжереї і раптом прилип до її вуха, видихнув: – У них там човни, бачила?.. Не хочеш покататися зі мною по озеру?

– Човни? – Марта відсахнулася, стримуючи огиду. На додачу вона сердилася через те, що Родіон кудись зник. – Не знаю… Ні, не хочу.

Її гукнули з холу, вона з полегшенням кинулася на поклик. Позаду Валентин щось пробурмотів, але вона не розчула.

Сходи з холу вели на другий поверх. Нагорі вони зупинились, і Родіон приклав палець до губ. Було тихо, лише знизу долинали голоси – чи то з тераси, чи то з саду. Потім почулися чиїсь кроки, і Марту поспішно вштовхнули в якесь приміщення на зразок комори.

– Помовч, – шепнув Родіон. – Заборонена зона!

Дочекавшись, коли батько з пляшкою в руці спуститься, він поманив її за собою. Вони ще трохи пройшли коридором. Родіон безшумно відчинив ще якісь двері й відступив, пропускаючи Марту.

– Це що? – пошепки запитала вона. – І навіщо ти мене сюди притяг, якщо не можна?

– Кабінет, – усміхнувся Родіон. – Батьків. Тут найцікавіше: його трофеї. Як тобі оце?

Марта зіщулилась. На стінах – всуціль мертві звірині морди й роги, цілі хащі рогів. Кабани, олені, лосі. Зусібіч витріщалися скляні очі.

– Не дуже. Це все… твій батько насправді мисливець?

– Ще й який! Все звідти, з Приамур’я… Він досі носиться зі своїм арсеналом, хоч яке вже тут полювання! – Родіон мимохідь поплескав долонею по довгому сталевому ящику, пригвинченому до стіни ліворуч, майже біля письмового столу. – Хочеш, покажу?

Він визирнув у коридор, повернувся, сунув руку під кришку столу, пошарив там і витяг кільце з парою зовсім однакових на вигляд ключів із подвійними борідками. Вставивши один ключ в отвір замка, Родіон повернув його: спочатку на один оберт ліворуч, а потім двічі за годинниковою стрілкою.

Дверцята ящика відчинились. Усередині маслянисто блищали рушничні стовбури й матове дерево прикладів.

– Колекція невелика, але прикметна. Узяти хоч оцей «блейзер» з оптичним прицілом і змінними дулами… Або «моссберг» під дробовий патрон… Ти на таких речах не розумієшся, але будь певна – вищий клас. Є й дещо легше…

Він відсунув дробовик і витяг шухлядку світлого дерева, усередині якої виявилися два пістолети – звичайний армійський «макаров» з іменним гравіруванням і маленький, тупоносий, із щічками з жовтуватої слонової кістки й написом на рукоятці «Baby».

«Мов іграшковий», – подумала Марта. Потягнулася до пістолетика, щоб розгледіти, але Родіон зупинив: «Обережно, заряджений. Між іншим, теж серйозна штучка, тільки запобіжник слабкий. Бельгійський браунінг, ще довоєнний. Батько купив в одного старого зека. Бачиш важілець під лівою щічкою? Не торкайся в жодному разі».

Вона швиденько повернула «бебі» на місце. Їй показали ще кілька мисливських ножів і кинджал з лезом у вигляді короткого клина й дивним подвійним руків’ям. «Справжній індійський литий булат», – з гордістю прокоментував Родіон.

Для Марти це нічого не означало. Булат то й булат. Їй весь час здавалося, що зараз їх накриють тут і вийде скандал. Тому вона відчула велике полегшення, коли Родіон нарешті замкнув ящик, повернув ключі на місце і вони вибралися з хазяйського кабінету. Наостанок залишилося найбільш приємне – подивитися на озеро і, може, навіть трохи поплавати.

Проте не вийшло.

Доріжка, вкрита сірим, щільно вкатаним гравієм, обминала газон з ялівцями й форзиціями, а потім повертала вздовж берега – паралельно густим заростям очерету, за якими й починалося, власне, озеро. Очерет, сказав Родіон, спеціально не косили. Він маскує ділянку від допитливих очей з води. А там, де ґратчастий дерев’яний настил від лазні спускався до берега, у заростях був прокошений неширокий прохід з міцною кладкою з дубових плах. Над кладкою гнулася верба, що майже не давала тіні, а на воді танцювали брижі, розкидаючи сліпучі сонячні зайчики. У жаркому серпанку над водою маячив фрагмент протилежного берега. Дрібні хвилі піднімали намул, але далі вода була чиста, ледь зеленкувата.

Марті відразу захотілося в озеро. Але, з досадою озирнувшись на Родіона, який заклопотано бубнив щось у телефон, вона натомість піднялася на кладку й потьопала до дальшого кінця, де стояли на причалі два дюралеві «казанки» і яскравий, кольору яєчного жовтка катамаран. Поруч із катамараном спускались у воду оброслі водоростями сходинки з поруччям. Далі прохід в очереті ширшав.

– Чудовий у тебе човен, – сказала вона Родіонові, коли той пішов за нею. Схоже, йому ця екскурсія вже набридла. Вона ткнула носаком кеда жовтий поплавець із написом за трафаретом «К-435». – А чому така назва?

– Реєстраційний номер. Назву ще не придумав.

– І мотор у цієї посудини є?

– Ще б пак! – він зістрибнув із кладки на палубу, та гучно відгукнулась. Катамаран хитнувся. – Тільки не бензиновий – такі на озері заборонені. Користуватися ним – простіше, ніж пилососом. Дивися…

Родіон показав, як запускається движок. Мотор тихенько запрацював, вода біля кладки скаламутилася.

– Хочеш, покатаємося?

Марта кивнула. Родіон почав був відв’язувати чалку, аж тут із глибини ділянки, через стрижений бордюр чагарників, вимогливо долинуло: «Ма-арто!.. Марто! Куди ти пропала?..»

Кликала мати.

Ну от: спека, якісь гості, байдужний Родька. Навіть скупатися не вийде. Що вона тут робить?

Ніде не було видно ані душі, тільки на майданчику перед гаражем стирчала чиясь машина – перлинно-сіра, мала, приземкувата.

Раптом Марта зупинилася як укопана. Коліна ослабнули, проте всередині все стислося в тугий вузол. На мить здалося: ще трохи – і вона вибухне.

–