Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Це ваше право, Реймонде, мені його аж ніяк не засуджувати. Я співчуваю вашій втраті. Тільки зрозумійте, що колись на наркотиках побудують систему, яку будуть захищати, тому що вона буде приносити великі гроші у бюджет континенту. Я вірю у вас, поліцейський, хоч і розумію, що вам не вдасться побороти опіум.

-Дякую, Артуре, за співчуття… Але я надіюся, що твоє передбачення буде хибним!

- Бувайте, Реймонде. – потиснув руку поліцейському.

Вийшовши із відділку, я розумів, що ще двадцять хвилин і стемніє повністю. Оглянувшись по сторонам, мені довелось побачити, як чоловік годує свого коня. То стояв Девлін разом із Атласом, мабуть, Олівер сказав йому, що я тут. Чоловік, ніби відчувши, що я недалеко від нього є, почав наближатися до мене:

-Час їхати, Артуре. Ти ж знаєш, що можеш бути вбитим у будь-який момент, чи не так Атласе? – кінь заіржав. – Бачиш, мисливцю, навіть мій друг знає, що ти тут у повній небезпеці, ніби у пастці. Тихіше Атласе. – кінь мовчав.

-Як ви опинились тут? Та навіщо ви підлягаєте себе небезпеці, знаючи, що біля мене вас також можуть убити?

-Моя мета, слідчий… Так-так, Атласе. – різко звернувся до коня Девлін. – зробити усе можливим, щоб цієї ночі ти залишився живим. Це потрібно місту.

-Сумніваюсь, що можу змінити тут щось. Хіба що знайти вбивцю Віти.

-Артуре, коли ти сумніваєшся, то обов’язково говори правду. Чому ти вагаєшся?

-Девліне, зрозумійте, що я нічого змінити тут не зможу. Історія Вільденбургу помре після мого від’їзду

-Саме це, Артуре, ти зміниш – історію. Або Вільденбург розквітне, немов нарцис у саду Віктора, або загине, як і сам чоловік.

-Зачекайте, звідки ви знаєте про…

-Я багато чого знаю, Артуре, прийде і твій час. Тссс, Атласе. – кінь мовчав.

Девлін німував, як і я сам. Мені на думку не спадало навіть, звідки цей чоловік стільки про мене знає. Історія з Віктором, знає, що я мисливець і вірить, як я зміню історію його міста. Або він просто зійшов з розуму, або він дійсно вірить, що я є рятівником або загибеллю цього міста.

Вечірній Вільденбург нагадував пейзажі, які малював відомий на континент Ремі Картос. Його картини це було феєричне поєднання стилів бароко та ренесансу. З нотками ренесансу він малював міста настільки реалістично, що купці за його картини готові були продати душу дияволу або віддати неймовірні статки.  Його картина «Вечірній Бордевіль» була продана за тисячу доларів місцевому бізнесмену. У своїх пейзажах Картос використовував ефект глибини, аби придати картині відчуття віддалених лісів чи домівок. Також Ремі звертав увагу на малесенькі дрібниці такі як: чашка падає з вікна жінки чи те як б’ються чоловіки біля бару у Бордевілі. Всі ці деталі, майстерність малювання та натуральні кольори робили картини художника безцінними, а власників картин вважали найбагатшими людьми на планеті. Здавалося, що б Ремі відобразив би Вільденбург, як не бридке місце, а те у якому мріяли б побувати тисячі людей. Старі будинки міста у пейзажах Картоса були б із з нотками золота, вітер, який би своєї течію міг грати на флейті, та люди, які своєю посмішкою вірять у краще життя. У картинах Ремі Вільденбург був би містом мрії. На жаль, художник не в силі змінити сам колись величний Вільденбург.

-Слідчий, ми на місці. Що ти кажеш, Атласе? Ох, ні – ні, все буде добре друже.

-Ціна ж така сама, Девліне?

- Сьогодні гроші мені не потрібні. Артуре, хоч ти і намагаєшся не вірити у байки старого та сліпого, але з розкриттям убивці Віти, ти уб’єш когось із вершників, сам того не бажаючи.

- І хто ж це буде, Вольф чи, можливо, Бенс?

-Тобі треба йти, не змушуй Ксав’є чекати. Якщо тебе довго не буде у кімнаті, він буде підозрювати тебе у всіх бідах і ти будеш на гачку у мера.

-Прощавайте, Девліне. До наступного вечора!

-Бережи себе, мисливцю Арті!

-Що ти кажеш, Атласе? Він тут, у Вільденбурзі? – кінь голосно заіржав. – Тихіше Атласе, єдине чого я молю, це не померти від руки його, друже.

Перед самим входом у «Схил гори» мені попало спіткнутися саме перед носом у Ксав’є

-«ХА-ХА-ХА-ХА», який ж ти незграба, слідчий, і як же ти тільки виживаєш у нашому місті, «ха-ха».

-… - я промовчав

-Ну що ти, Артуре, образився чи що? Це ж дружній жарт, розумієш?

- Ми хіба друзі, Ксав’є?

- А то! Якщо було б ні, то я давно б всадив тобі сокиру в твій череп. Ти живеш, Артуре, поки я вважаю за потрібне! – спокійним голосом промовив адмінстратор. – Що ж, вечеряти будеш? Чи може хочеш завітати до мого шефа? А, точно, він сьогодні вже не приймає і кухня в нас вже закрита, «ха-ха».

-Паскуда ти, Ксав’є, і твій ніс кирпатий тільки заважає мені . Суєш його завжди куди не потрібно. Май на увазі, спробуєш наблизитись до мене у кімнату, коли я сплю, я вистрелю в тебе без попередження
-Гаразд – гаразд, і чому ти такий злий. Я мушу йти, бувай Артуре!

-…

-А ось ігнорувати це погано. Невже ти мені не друг?

У глибині свідомості я уявляв як відрізаю Ксав’є його язика, але чудово розумів, що зараз стан у мене не керувати, а бути керованим ним.

-Прощавай, Ксав’є.

Піднявшись до себе у кімнату, по – перше, я готовий був безсилим впасти на диван, по – друге, , як альтернатива, впасти на коліна і прямо тут повірити у Бога та дякувати йому за те, що я живий, а по – третє, я мусив прийняти ванну, змити увесь той негатив, який мені довелось отримати за сьогодні. Але сперш за все, я мусив оцінити обстановку: Ксав’є може зробити абсолютно все, що йому закортить. Чомусь я вірю у те, що у цьому місці немає ніякого власника, а сам Болонтіз керує тут усім. Надіюсь, що моє шосте відчуття детектива мене не підведе! Манера поведінки цього худого чоловіка створює враження, що саме він власник цієї буцегарні. Єдине , що  я не можу зрозуміти,  як він майстерно проявляє емоції, але при тому його карі очі їх не демонструють. Вони повністю пусті. Коли він сміється, то у його очиськах навіть не змінюється зіниця, ні збільшується, ні зменшується. Його погляд дійсно лякає. Але що у нього не віднімеш, це його смак у стилі. Здавалося, що саме мене він і копіював. Чорний, неначе найтемніший Гетінн, фрак. Білі рукавички, але що я встиг побачити, це п’ятна червоного кольору на них… Його чорний циліндр доповнював класичний стиль моєї епохи. Чорні довгі штани із жакардовим ременем. Його темні замшеві черевики доповнювали й так досить смоляний образ Ксав’є, як дуже темну та гнилу персону.