Читати книгу - "Повітряний замок"

— Але в моєму випадку ти спричиняєш значно більше спустошення тим, що не задовольняєш мого бажання! — вигукнув Абдулла. — А я, на відміну від розбійників, нітрохи на це не заслуговую! 

— Ну, значить, можеш вважати себе невдахою, — відрізав джин. — Тоді нас таких буде двоє. Я ж бо також не заслуговую на те, щоб сидіти замкненим у пляшці. 

Тим часом вершники наблизилися настільки, що помітили Абдуллу. Він почув віддалені крики й побачив, як вершники виймають шаблі. 

— Тоді виконай моє завтрашнє бажання, — поспішно проговорив Абдулла. 

— Що ж, а це таки справді вихід, — несподівано погодився джин. — То чого ти бажаєш? 

— Перенеси мене до найближчої людини, яка може допомогти мені знайти Квітку-в-Ночі, — попросив Абдулла, а тоді зісковзнув з бархана й узяв пляшку в руки. — Але поквапся, — додав він, піднявши погляд на джина, що нависав над ним. 

Джин виглядав трохи здивованим. 

— Дуже дивно. Зазвичай, мій дар віщування мене не зраджує, але тут я нічого не розумію, — зауважив він. 

Зовсім неподалік пісок проорала куля. Абдулла кинувся бігти, тримаючи пляшку із джином перед собою, немов свічку з величезним синьо-багряним язиком полум’я. 

— Перенеси мене до цієї людини! — закричав він. 

— Мабуть, мені таки дійсно варто це зробити, — мовив джин. — Може, принаймні тобі вдасться з’ясувати, що тут до чого. 

Абдулла відчув, ніби земля крутнулася під його ногами. За мить йому здалося, що він біжить величезними стрибками, а земля мчить йому назустріч. Від цього стрімкого руху все довкола заряхтіло в його очах — все, крім джина, який безтурботно погойдувався над горлечком пляшки. Абдулла розумів, що за лічені секунди залишив усіх султанових бігових верблюдів далеко позаду. Він усміхнувся й помчав далі, насолоджуючись свіжим вітром і почуваючи себе майже так само безтурботно, як джин. Мчав він, судячи з усього, доволі довго. А потім усе зупинилося. 

Абдулла стояв, намагаючись віддихатися, посередині якогось путівця. Звикнути до нового місця вдалося не зразу. Тут було прохолодно — десь так, як навесні у Занзібі, і світло тут виявилося цілком інакшим. Хоча із синього неба яскраво сяяло сонце, це світло було якесь темніше і ніби блакитніше, ніж звик Абдулла. Може, так здавалося ще й через те, що уздовж дороги росло надзвичайно багато дерев із розкішними кронами, які відкидали на все довкола мереживну тінь. А може, через яскраво-зелений колір трави, яка росла на узбіччях. Абдулла почекав, щоби очі хоч трохи звикли до цього світла, і став роззиратися в пошуках чоловіка, який, очевидно, повинен був допомогти йому в пошуках Квітки-в-Ночі. 

Однак навколо не було нічого вартого уваги, крім чогось на кшталт придорожнього трактиру, напівзахованого в гущавині дерев. Абдуллі подумалося, що це, либонь, якась жалюгідна діра. Ця халупа була дерев’яною, покритою білим тиньком, як найбідніші оселі найубогіших мешканців Занзіба, а його чи то господарі, чи то власники, вочевидь, не могли дозволити собі кращого даху, аніж туго перев’язані пучки трави. Видно, хтось усе ж намагався хоч трохи прикрасити цю місцину, посадивши вздовж дороги червоні й жовті квіточки. Трактирна вивіска, яка теліпалася на високій жердині, застромленій серед квітів просто в землю, свідчила про відчайдушні зусилля недолугого художника намалювати лева. 

Абдулла поглянув на пляшку із джином: він збирався тепер, прибувши на місце, добряче її закоркувати. Та, як на зло, виявилося, що корок він, здається, загубив — чи то десь у пустелі, чи то під час свого шаленого бігу. «Можливо, так навіть краще», — подумав він. І підняв пляшку на рівень очей. 

— То де ж та людина, яка допоможе мені шукати Квітку-в-Ночі? — запитав він. 

Із пляшки піднялася цівка диму, яка у променях сонця цієї надзвичайно загадкової країни здавалася ще синішою, ніж доти. 

— Ця людина спить на лаві перед «Червоним Левом», — роздратовано проказала цівка диму і затяглася назад у пляшку. 

А тоді з пляшки до вух Абдулли долинув гучний голос джина: 

— Він мені подобається. Ще б пак, шахрай шахраєм! 

Розділ дев’ятий, 

у якому Абдулла знайомиться зі старим солдатом 

Отож Абдулла попрямував до трактиру. Підійшовши ближче, він побачив, що на одній з дерев’яних лав, виставлених перед трактиром, і справді хтось спить. Поруч розташувалися столи, і це наводило на гадку про те, що тут подають їжу. Абдулла сів за один зі столів на лаву і скоса зиркнув на сплячого. 

Цей чоловік виглядав як типовий негідник. Навіть у Занзібі (і навіть серед розбійників) Абдулла ніколи не бачив настільки нечесної, настільки підступної мармизи, як засмагле обличчя цієї людини. Чималенький ранець, який лежав на землі біля незнайомця, спочатку навів Абдуллу на думку, що його власник — лудильник, тільки от надто вже гладко і чисто він був поголений. Єдиними безбородими й безвусими чоловіками, яких Абдуллі доводилося бачити, були султанові найманці-північани. Не виключено, що і цей чоловік — найманий солдат. Одяг його — вочевидь, жалюгідні залишки чогось на кшталт мундира, а волосся — заплетене в кіску, точнісінько як у людей султана. Кіски, такі, як оця, завжди здавалися занзібцям огидними, бо подейкували, начебто найманці їх ніколи не розплітають, а відтак і волосся не миють. Глянувши на кіску цього чоловіка, перекинуту через спинку лави, Абдулла легко повірив цим чуткам. Ні саму кіску, ні будь-що інше в нього аж ніяк не можна було назвати чистим. Проте на вигляд незнайомець здавався сильним і витривалим, хоча і був уже немолодим, навіть літнім. Волосся під шаром бруду, судячи з усього, було сталево-сивим. 

Будити цього типа Абдулла не наважився. Той не викликав ані найменшої довіри. До того ж, і джин відверто зізнався: він виконує бажання Абдулли так, щоби посіяти якнайбільше спустошення. «Що ж, цей чоловік і справді може привести мене до Квітки- 

в-Ночі, — подумав Абдулла, — однак по дорозі він мене пограбує». 

Поки він вагався, що ж йому робити, на порозі трактиру з’явилася жінка у фартуху. Напевно, вона вийшла подивитися, чи немає зовні клієнтів. Вбрання робило її схожою на товстезну клепсидру, що, як на смак Абдулли, було досить незвично і неприємно. 

— Ох! — сказала жінка, зауваживши Абдуллу. — Ви чекаєте, щоб вас обслужили, добродію? Вам треба бу‑ло по столі постукати. Тут усі так роблять. Чого бажаєте? 

Говорила вона з тим самим варварським акцентом, що й найманці-північани. Тож Абдулла зробив висновок, що потрапив, власне, на батьківщину цих найманців. Він посміхнувся жінці. 

— А що ви можете запропонувати, о придорожня коштовносте? 

Очевидно, цю жінку ще ніхто і ніколи не називав коштовністю. Вона почервоніла, розплилася в кокетливій усмішці і почала обсмикувати фартух. 

— Ну, якщо зараз, то хліб і сир, — відповіла вона. — Але обід уже готується. Якщо зволите почекати з півгодинки, добродію, то я подам вам чудовий пиріг з дичиною й овочами з нашого городу. 

Абдулла подумав, що це звучить справді чудово, набагато краще, ніж можна було сподіватися від трактиру під трав’яним дахом. 

— Тоді я з радістю почекаю півгодини, о квітко серед господинь, — звернувся він до жінки. 

Вона подарувала йому ще одну кокетливу усмішку: 

— Може, вип’єте чого-небудь, поки чекаєте, добродію? 

— Звичайно, — відповів Абдулла, бо в роті йому після пустелі було, як і перше,