Читати книгу - "Відьма"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 114
Перейти на сторінку:
не вірю, — заявив Берт.

Піт сьорбнув пива й поклав окуляри на стіл.

— Пане Делароса, коли ваша жінка вибігла надвір, а ви повернулися до спальної кімнати, ви не чули, як вона щось промовляла пошептом?

Голос Берта затремтів:

— Я… я дійсно щось чув, здається. Кінчик її рота ворушився. Заледве помітно. Мені хотілося розчути, що вона говорить.

— І що ж ви почули?

— Вона говорила пошепки.

— Пробачте мені, будь ласка, це запитання, але чи не було тоді миті, коли у вас з’явилася думка про самогубство?

Беммі приглушено зойкнула й перекинула порожню чашку, що стояла на ручці її шкіряного крісла. Чашка впала на підлогу й розкололася на три шматки. Джоселін хутко нахилилася, щоб зібрати черепки. Беммі намагалася відкрити рота, щоб щось сказати, але коли поглянула на чоловікове обличчя, відразу припинила ці спроби, тільки нижня губа й далі здригалася.

— Отже, таке було, правда? — вів далі Піт. — Ви почули, як вона щось шепоче, і почали обмірковувати, як би завдати собі шкоди. Саме так вона і нападає. Вона змушує людей вбивати себе так само, як її колись змусили це зробити.

— Берте, — запитала Беммі тремтячим голосом, — що ти маєш на увазі, Берте?

Берт спробував відповісти, але не зміг. Його обличчя стало мертвотно блідим, він прокашлявся й нарешті промовив:

— Я пробув із нею лише кілька секунд. Не сказав жодного слова. Боявся, що вона підніме очі, якщо я видам бодай якийсь звук. Не хотів, щоб вона піднімала очі, розумієте, про що я? Навіть якщо вона сліпа, я не хотів, щоб вона на мене дивилася. І я почув, як вона шепоче. А потім вийшов у коридор і мені захотілося проломити собі череп об одвірок.

Беммі здригнулася, неначе хтось її вдарив, і з силою, ніби ляпасом, закрила собі рота руками.

— Клянусь Богом, у своїй уяві я схопився за одвірок і тричі луснувся лобом об нього, поки череп не хруснув. А потім… потім ти закричала, люба. Це повернуло мене до життя, і я побіг за тобою. Я не зробив цього, тому що ти закричала.

— Припини, — застогнала Беммі, хапаючись за чоловіка. — Це ж усе неправда? Берте, я не хочу більше про це чути, будь ласка.

— Заспокойтеся, — озвалась до неї Джоселін. — Вам нічого не загрожує. Це тривало не стільки, щоб мати довгочасні наслідки.

Берт обняв заплакану дружину і повернувся до Піта. Уперше Стів побачив, який змарнілий і виснажений на вигляд він був… і дійсно, він таки повірив.

— Хто про це все знає? — насилу виговорив він.

— Хлопці з Пойнту, он там, униз по дорозі, — відповів Грім. — Але то дуже невелика, цілком таємна група людей, і ланцюг закінчується на вищому керівництві. Цих людей настільки мало, що вони непідконтрольні жодній із комісій, — це все для того, щоб уникнути витоку інформації.

— Не можу повірити!

— Підозрюю, що й сам президент нічого не знає. Раніше — так, влада це знала. Починаючи з Джорджа Вашингтона й закінчуючи Авраамом Лінкольном, президенти повинні були знати про те, що тут коїться, адже з архівів відомо, що вони навідувалися до Блек-Спрінга. У 1802 році було засновано Військову академію США у Вест-Пойнті, щоб допомогти нам із прикриттям. Точно не пам’ятаю, але, певно, десь наприкінці Громадянської війни довіра до Пойнту зросла настільки, що йому надали ексклюзивну владу в Блек-Спрінзі. Ймовірно, за наказом самого старигана Лінкольна. Бо то дуже вже тонка справа. А пізніше, коли регіон почав розвиватися і ризик витоку інформації зріс, зорганізувалися й ми. Стали справжніми профі. Так народилась ОСКВ.

— А це що таке?

— Це — ми. Спостерігачі за привидами. Ми ховаємо відьму від чужих очей.

Берт подивився на Гріма, намагаючись усвідомити почуте:

— І що означає ця назва?

— Це абревіатура, що залишилася з давніх часів: «Організація зі спостереження і контролювання відьми». Зараз вже мало хто про неї пам’ятає, більш звична назва — Відьмоконтроль. Головне — те, що ми робимо. Там, у Пойнті, нам дозволяють працювати самостійно, але ми посилаємо нагору звіти, аби вони тільки були задоволені. Отже, в нас є на кого зіпертися, коли мусимо перекривати дороги або коли потрібно замовити слівце перед керівництвом заповідника. А як же, думаєте, інакше ми змогли б тримати усе в таємниці? Можна розставляти які завгодно декорації, але на все потрібні гроші й цілковита таємність. Пойнт налаштований на те, щоб зберігати статус-кво, бо вони просто не уявляють, що робити з усією цією чортівнею, окрім як ховати її від широкого загалу та від іноземних розвідок. Контролю нема — то все безсовісна брехня. Вони там просто в штани наклали. Якби тільки їхня воля, вони б огородили нас височезним парканом і створили б на цій землі таку собі резервацію. Але ж тоді їхні руки будуть заплямовані кров’ю трьох тисяч людей — саме стільки загинуло 11 вересня 2001 року. Тому наші очільники вирішили проводити політику стримування. Допоки не буде знайдено рішення — а біс його знає, яким воно взагалі може бути, — тут має тривати нормальне життя, а за те, що ми засупонили собі роти, нам платять із таємної статті у держбюджеті, яку майже неможливо відстежити.

— Питання іміджу, — сказав Піт. — Коли в тебе на шиї бородавка, доводиться носити високий комір.

— Боже мій, — тихо сказав Берт Делароса. — І невже ніхто ніколи не пробував відкрити їй очі?

— Тільки раз, — відповів Піт після довгої мовчанки. — Хоча навіть це їм не вдалося. То було у 1967 році з ініціативи підрозділу військової розвідки у Пойнті. Тривалий час нічого не відбувалося, й люди почали сумніватися в тому, чи дійсно Катаріна становить для них таку вже загрозу. У самому місті почалися балачки про те, що люди лише хочуть її зрозуміти та, бачте, дати їй щось. Якраз як ось Беммі сказала: може, вона лише хоче, щоб її почули. Той дослід записали на плівку. Роберте, може, покажеш їм його?

Грім видобув макбук із портфеля й відкрив його.

— Ми використовуємо цей уривок, щоб роз’яснити новоприбулим усю серйозність ситуації. Сприйняття, формування іміджу тощо. Але хочу вас попередити: то було паскудне рішення, кого б воно не стосувалося. Кадри досить жорстокі. Настільки жорстокі, що подібну хроніку вирізають із шестигодинних новин, розумієте, про що я?

— Не впевнена, що мені хотілося б на це дивитися, — сказала Беммі, витираючи сльози.

— Гаразд, люба, — відповів Берт, — як не хочеш дивитися, то й не треба. — Він нервово поворушився і, шукаючи підтримки, кинув погляд на Піта. Той схвально кивнув. Грім поставив макбук на коліна й

1 ... 19 20 21 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьма», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьма"