Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

небі тієї суботи з балкону будівлі. Це була чудова вечірка, і принц Еммануель-Філіберт Савойський обрав її серед усіх дівчат, щоб потанцювати вальс і завести тривалу розмову.

Вона стала зіркою серед своїх подруг і заслужила прізвисько «Шерон Стоун», яке їй дав учитель математики в школі «International College» у той день, коли побачив, як вона, замріяна, сидить на уроці. Про неї говорили все, що говорять про дівчину, чия врода викликає заздрість: якщо протягом певного часу її не бачили в компанії хлопця, значить, їй подобаються дівчата; якщо вона пішла на вечірку і випила там джину з лимонним соком, значить, уживає наркотики… — люди нагадували тих професійних детективів, героїв романів Реймонда Чендлера, якими Персефона почала захоплюватися. Влітку в басейні готелю «Сен-Жорж» вона приймала запрошення на морську прогулянку швидкісним човном, що вирушав на південь, у напрямку міста Тір, і віддавалася, заплющивши очі, поривам вітру та бризкам води, забувши про хлопця, який вів човен і хотів би, щоб ця прогулянка стала прелюдією перед більшою інтимністю. Або ж танцювала до стану трансу, як на тій знаній суботній вечірці, де м’язистий лідер баскетбольної команди «Гоментмен» підхопив її на руки, якраз коли відкривався дах нічного клубу, але через штовханину впустив, і вона вивихнула руку, через що сміялися її заздрісниці.

Мати почала попереджати, коли їй виповнилося чотирнадцять:

— Ховай свою красу, Персо. Коли ти була маленька, я не давала лихому оку подивитися на тебе, і відмовилася, щоб тебе знімали для реклами дитячого молока. Не хизуйся своїми намистами й каблучками і не ведися на гарний фасад. Добре дивися навколо себе, весь Бейрут — лише гарні фасади.

Її мати, від якої Персефона успадкувала свою красу, прибула в Бейрут, не знаючи і слова арабською. Вона закохалась у ліванського хлопця, страхового агента на кораблях, з яким її батько, власник вантажного судна, волів мати справу замість грецьких страхових компаній. Її батько назвав свій пароплав ім’ям її матері, через що дотепники почали говорити, що Джордж Мелькі «застрахував» Теодору Серафідіс перед тим, як одружитися з нею. Коли їхній дім охоплювала радість від того, що «її» корабель причалює в Бейруті, Теодора посилала Персефону та її брата Селіма до порту в морській формі. Вони піднімалися на палубу, вилазячи залізними сходами, капітан цілував їх, і вони обмінювалися кількома ніжними фразами грецькою мовою, а тоді кидалися наввипередки піднімати прапор над щоглою і опускати його знову, наче це була гра на подвір’ї їхнього літнього будиночка.

Селім успадкував справу морського страхування і розвіяв батькові побоювання щодо його здатності нести всі втомливі обов’язки цієї роботи — побоювання, що виникли через його поведінку і сумнівне товариство в юності, яке віщувало безлад у майбутньому. Сфера його роботи розширилась, і він зайнявся також страхуванням на випадок військових дій. Його першою угодою став контракт на забезпечення конвою для провізії американської армії в Іраку. Після колапсу держави там і в Сирії він продовжив займатися страхуванням вантажівок усіх типів. Вибудував цілу мережу зв’язків, яка перетворила його на справжню інституцію з подолання ризиків. Він сплачував комісійну плату офіцерові розвідки на останньому пропускному пункті сирійської армії одразу на виїзді з Дамаска в південному напрямку, потім платив таку саму суму озброєній опозиції в околицях міста Дараа і ще більше — одному шейху з бедуїнського племені, який супроводжував його «товар» на виході з Йорданії, проводив його зі своїми до зубів озброєними синами вздовж провінції аль-Анбар і прибував до воріт Багдада. Тож родина Карамів не знайшла нікого кращого за Селіма Мелькі, щоб застрахувати доставку машини «Гайдельберґ» морем з Гамбурґа до Бейрута. Вони підписали з ним страховий договір на пристрій, а потім розширили його так, щоб він покрив усю друкарню та житловий будинок над нею з гарантією компенсації на випадок крадіжки, руйнування, пожежі чи шкоди внаслідок військових дій.

Що ж до королеви краси й талану, то пів Бейрута знали, що вона та її чоловік розійшлись, і пліткарі доповнювали ці чутки, як хотіли: приписували йому все, що заманеться, а її звинувачували в тому, що вона так само полюбляє брехню, зраду і має коханця, якого називали на ім’я. Вони піднімали на поверхню всю історію родини Карамів та їхньої друкарні, дні її слави й конфліктів, які вона успадкувала, погане управління, непевні часи труднощів, незважаючи на які вона ніколи не припиняла роботу навіть на одну ніч, і очевидне процвітання в останні два роки. Ці справи не надто обходили Персефону, яка постаралася заспокоїти свою матір (хоч і не дуже переконливо), коли та зателефонувала їй, аби дізнатися причини й наслідки візиту поліції в друкарню.

Персефона спустилася до кабінету Абдалли, промайнувши перед очима працівників, які сором’язливо відвели очі від дружини начальника — всі, крім оцього новенького, чию таємницю вона знала, а він і не здогадувався; новенького, якого вона спостерігала вранці, коли він ішов на роботу з виглядом людини, яка несе на своїх плечах усі скорботи світу, не ремствуючи. Він тримався рівно, коли піднімався вулицею в напрямку друкарні, кидав погляд на її вікно і, підходячи до двору і входу в друкарню, зривав маленьку гілочку, яку розтирав між пальцями або клав у рот, занурював руку в пишну квіткову клумбу і діставав жменю лавандових квіток, якими пахтив кишеню свого піджака. Він не одразу заходив у друкарню, а дражнив котів чи поглядав крізь гілля жакаранд на гору Санін, наче надихаючись від своєї рідної землі перед тим, як зустріти обов’язки робочого дня.

Після обіду вона пройшла до середини зали і здалеку побачила його очі, що горіли, стежачи за нею. Вона зупинилася перед дверима офісу, стала, як їй зручно, і спостерігала за тим, як він намагається почати редагування після ланчу. Він рідко їв у якомусь кафе на вулиці, намагаючись перетерпіти голод і насолодитися материними стравами вдома. Фарід відкрив перед собою теку, закрив її, відкрив іншу. Потім неспокійно роззирнувся: він не почне працювати, поки вона дивиться на нього. Він підвівся зі стільця й попрямував до кабінету Абдалли Карама. Коли він проходив повз неї, вона пошепки сказала йому французькою:

— Месьє Карама немає.

Цей шепіт уколов Фаріда, він знітився і відповів:

— Він потрібен мені у важливій справі.

Потім трохи зачекав.

Вона підійшла до столу, сіла на місце свого чоловіка і спробувала додзвонитися тому. Спочатку зателефонувала на мобільний, але виявилося, що він вимкнений. Тоді подзвонила в клуб, куди після обіду вчащав Абдалла слідом за своїм батьком. У клубі її попросили кілька