Читати книгу - "Привіт, море! Я повернулась, Марі Лі"

В дитинстві батьки не розуміли моєї здібності до малювання і всі мої картини називали не інакше як мазаниною, не вартою їхньої уваги. Вони постійно повторювали, що мені слід більше зосереджуватися на навчанні, аніж на «всяких дитячих примхах», які в майбутньому не принесуть ніякої перспективи. Придушуючи в собі гірку образу та ховаючи за привітною усмішкою глибоку досаду, я як могла зубрила таку ненависну мені математику, щоб виправдати сподівання моїх батьків та здобути пристойну освіту, яка в майбутньому відкриє мені шлях до безтурботного життя.

Проте, сумлінно прокладаючи свою життєву дорогу, я ні на мить не забувала про те, що доставляло мені дійсно неземне задоволення і без чого я не уявляла своє подальше існування. Щоразу як випадала вільна хвилина, я брала до рук пошарпаний альбом або ж влаштовувалася за мольбертом і, давала своїй фантазії повну свободу, проектуючи на папері чи полотні все те, що навіювало мені натхнення. Я не знала чи пригодиться мені це вміння у майбутньому, проте, була впевнена, що якщо цього не робитиму, то просто втрачу частинку себе.

Михась був першим, хто по-справжньому оцінив мої старання. Він не кидався зайвими словами, не «прикрашував» ту чи іншу картину чи малюнок. А висловлював свою думку чітко і ясно, вказуючи й на недоліки, які його пильний погляд вихоплював із образу чи пейзажу. Саме йому першому прийшла в голову думка організувати виставку моїх робіт. Він же й домовився із спонсорами та підшукав підходяще приміщення. А далі… А далі почалася війна.

Перед нами враз постали зовсім інші пріоритети, відкинувши подалі все те, що не було на часі. Мій чоловік пішов за своїм покликанням, а я, зібравши усі свої картини докупи, поскладала їх у великий ящик і лишила у коморі чекати кращих часів. Перебувають вони там і досі. Коли Михася не стало і навіть після перемоги, я не насмілилася витягнути на білий світ рештки мого минулого. Адже з ними пов’язані переживання і емоції, які я не воліла пригадувати.

На певний час я геть закинула малювання і зовсім не брала до рук ні пензлика, ні олівця. Здавалося, муза не поспішає мене відвідувати. І я відчувала від цього лише полегшення. Тільки тут, у Криму, вперше за останні роки діставши із валізи альбом, який автоматично кинула під час зборів разом з іншими речами, я раптом відчула небувалий наплив натхнення. Адже недарма кажуть, що солона вода і морське повітря зцілюють. Тепер я в цьому впевнилася остаточно.

Коли я закінчила, то, нарешті, збагнула, що минуло доволі багато часу. І якщо ми не поспішимо, то не встигнемо реалізувати свій задум. Я миттю закрила альбом, похапцем причепурилася, витягла Матвія із його віртуального світу і ми почимчикували до високої бурої скелі.

Незважаючи на загрозливий вигляд гори, підйом на неї був доволі простий і легкодоступний, якщо знати непримітну на перший погляд стежину, яка ховалася в густих чагарникових зарослях. Помалу набираючи висоту, можна помітити як непролазні на початку зарослі поволі поступаються місцем буйній траві, що з кожним метром підйому набувала ще більш жовтуватого вигляду. І з кожним кроком нагору перед нами все більше відкривалася захоплива панорама затиснутого поміж скелястих гір Рибачого і безкрайнього сліпуче-синього Чорного моря.

Крокуючи звивистою стежкою, я міцно тримала Матвія за руку, остерігаючись підступної легкості підйому, яка за необережності могла призвести до непередбачуваних наслідків. Синуля, як не дивно, зберігав мовчання і тільки широко розплющені сині оченята, які квапливо обводили поглядом довколишній пейзаж, вказували на бурхливі емоції, що вирували всередині.

Сховане за щільними хмарами тропічне сонце наразі не докучало нам своїм засліплюючим палючим промінням. То ж ми не поспішаючи прямували наверх, з кожним кроком вдихаючи цілюще морське повітря, яке наповнювало наші легені корисними мікроелементами.

Із розлогих вітів високого кремезного кипарису раптом вилетів потривожений пугач, змусивши нас з Матвієм злякано завмерти, а наші серця – битися в прискореному темпі. Наполоханий птах з глухим ухканням полетів геть і ми, заспокоївшись, попрямували далі.

Під кінець йти ставало дедалі важче. Для наших непідготовлених організмів цей підйом став справжнім випробуванням, змушуючи витрачати усі накопичені сили, щоб подолати природній бар’єр, який відмежовував нас від приголомшливого краєвиду.

І коли, нарешті, захекані та потомлені ми досягли кінцевої мети, то зрозуміли, що всі наші старання були варті того. Матвій зачаровано застиг на місці від відкритого перед нами круговиду, а я… не виділа нічого крізь сльози, які набігли на мої очі під впливом емоцій. Скільки разів я бачила уві сні цю картину, намагаючись пригадати її до найменшої дрібнички. І вірила, що прийде час – і я знову опинюся там, на вершині тієї височенної скелі, де можна відчути себе птахом і, вдихнувши на повні груди та змахнувши невидимими крилами, піднятися все вище і вище, розчинитися у безкрайньому морі блакиті.

В такі моменти приходить чітка усвідомленість того, яка безмежна і могутня велич нас оточує. І ти тільки й можеш, що щиро захоплюватися винятковим талантом Творця, який наділив нашу планету цією дивовижною та гармонійною красою. Тоді розумієш наскільки мізерною піщинкою порівняно з матінкою-природою є людина. Проте, кожен атом, кожна клітина, наскільки б малими вони не були, займають своє місце і відіграють вагому роль в існуванні як живого організму, так і Всесвіту загалом.

Людський мозок не здатний осягнути всієї широти фантазії нашого Всевишнього. Але ми повинні бути вдячні за те, що маємо можливість милуватися Його творіннями і хоч трішки торкнутися своїм серцем того незвіданого, якого не бачиш, але відчуваєш.