Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

душа. Вона думала про землю, за котру стільки боліла серцем, котру намірялися лихі люди одняти… І от та земля — знову її. Поздоров, боже, Карпа, він одтягав її. «Світ, видно, не без добрих людей… не без добрих людей», — шептала вона. Серце частіше стукало, очі наливались слізьми.

Уже коло двору вона стала перевести дух і озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сідало; червоне, огнисте його коло так і іскрило світом. «І воно радіє доброму ділу», — подумалося їй.

— Ох, нехай йому! як я уморилася, — вимовила Пріська, увійшовши у хату і опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.

Христя прикро подивилася на матір; по обличчю пізнавала, чи добру звістку мати принесла за ту землю, чи лиху. І її серце було непокійне; дивлячись на матір — і воно в неї боліло.

— Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, — сказала Христя, запримітивши намір матері роздягтись.

— Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, — кволилася Пріська. — Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тії землі буде ходити, як і влітку так буде?

— А земля хіба за нами зосталася? — боязко спитала Христя.

— О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, — казала Пріська, спинаючись на піч.

Христя перехрестилася. «Слава богу! Слава богу!» — шептала вона.

— Як не кричав Грицько, як не гукав, як не підструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибі Карпові… Бач, я й забула. Побіжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, він і забариться. Дурна голова, поки дійшла і забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловік, спасибі йому! — гомоніла Пріська, не примічаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.

— Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу — не знаю, — докладала Христя матері.

— На радощах зайшли у шинок. Спасибі їм! — одно дякувала мати.

— Та ще питалася: чи землю за матір'ю зоставили? За матір'ю, — кажу. А вона так зраділа, аж підскочила.

— Господи! і за що ці люди мене так люблять? — здивувалася Пріська. — Учися у них, дочко… вони краще рідних, прихильніше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тільки бажають! І не доведи, боже, коли б усі були такі, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. І завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав — у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того — на десятьох би стало! Ніт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хліба йому вадить!.. Зате ж і провчили його… Він — слово, а Карпо йому — десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пішов він із збірки, — переказувала Пріська дочці свою радість, гріючи на печі посинілі руки.

Христя слухала матір, а сама думала: от і піймайся такому в невістки, — усі з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федір лабузниться? Чого йому треба? Господь з ним! Він і добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?

Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сінях щось зашамотіло. Вона кинулася позирнути, хто там, і на порозі стрілася… з Федором.

— Здорові були! — привітався він, уступивши в хату.

— Хто там? — додивляючись з печі, спитала Пріська. — Засвіти, Христе, — нічого не видно.

— Та се я… Федір, — одказав той, тручись коло порога.

«Федір! Чого се?» — подумала Пріська.

— Засвіти, Христе! — удруге сказала вона.

— Та я свічу.

Незабаром невеличкий каганчик освітив сумну хату; жовтогарячий світ розлився серед вечірнього мороку і обдав Федора, що тупцювався коло порога.

— Чого ж ти стоїш, Федоре? — спитала Пріська. — Сідай! Що скажеш доброго?

Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився.

— Та я се до вас… — рвучи слова, несміло почав він. Голос його бринів, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.

«Чи не сватати, бува?» — подумала Христя і глянула на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.

— Батько прислали, — знову промовив Федір, і знову його голос обірвався. — Батько сердиті прийшли додому. Напали на мене… Хотіли бити… а далі: «Піди, — кажуть, — до… скажи: я їй цього не забуду!..» — ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.

Дочка і мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх… Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе — Федора вже не було.

Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима, і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смішно… Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.

— Чого ти? — сердито спитала мати.

— Чи не дурний він! Чи не божевільний! — скрикнула Христя і знову залилася…

То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла. Їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було. «Я їй цього не забуду!» — учувалося тихе Федорове шептання… «Сина прислав сказати, — думалося їй, — щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!» 

VІІ

Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. «Хай вона не достанеться мені, а другому… тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Іди, голубочко, в найми… в найми іди на старість літ… і дочку свою, пишну панночку, веди за собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляє свої білі рученьки, а то вибілилися… Тільки хлопців і глядить, тільки їх і знає з ума зводити… Зійдеш сама скоріше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви мені і за вухом не свербите. А