Читати книгу - "Грона гніву"

знову здійнявся. Усі троє дивились.

— Ось одна річ,— сказав М’юлі,— про яку думаєш, коли на тебе полюють. Про небезпеку доводиться думати. Якщо ти полюєш, то про небезпеку не думаєш, не переймаєшся. От ти казав: як щось накоїш, тебе одразу ж до Макалістера запроторять, і кінець на тому.

— Це так,— відповів Джоуд.— Ось що вони мені казали, але якщо посидіти тут, перепочити, переночувати на землі,— у цьому ж ніякого порушення нема. Тут ніякого злочину нема. Це ж не те що надудлитися чи збурити веремію.

М’юлі розреготався.

— Та побачиш. От посидь тут, почекай на авто. Мабуть, це Віллі Філі приплуганивсь, а він тепер представник шерифа. Запитає Віллі: «Що ви робите у приватних володіннях?» Ну, ти знаєш, Віллі та ще наволоч, і спитаєш: «А тобі що?» А Віллі розлютиться й скаже: «Ану виходь, а то заарештую». А ти ж не дозволиш якомусь там Філі на собі їздити й на себе гарчати. Він блефонув, а відступати пізно, а тобі теж здаватися не хочеться... ох, чорт забирай, залягти в бавовні куди простіше, хай нишпорить. Це так весело, бо вони нічо’ вдіяти не можуть, а ти лежиш, посміюєшся з них. Але спробуй поговорити з Віллі чи з якимсь цабе, а ти для них слимак, вони тобі покажуть, чорт забирай! Запхнуть назад у Макалістер три роки добувати.

— Правду кажеш,— сказав Джоуд.— Кожне слово правда. Але, бачить Ісус, ненавиджу танцювати під їхню дудку! Дорого б дав, аби копнути Віллі.

— У нього рушниця,— заперечив М’юлі.— Неодмінно використає те, що він представник. Або він тебе пристрелить, або ти вихопиш рушницю та його докінчиш. Ходімо, Томмі. Ти ж легко собі скажеш, що надурив їх. Тут усе просто, головне як собі сказати.— Яскраві фари освітили небо, і навіть не було чути, як гуде мотор.— Ходімо, Томмі. Далеко не треба, грядок за чотирнадцять-п’ятнадцять, і можемо дивитися звідти.

Том підвівся.

— Далебі, ти правий! — сказав він.— Якщо ніц не виграти, краще піти.

— Ходімо туди-о,— М’юлі обійшов хату і провів їх у бавовну ярдів на п’ятдесят.— Отут добре,— сказав він.— Тепер лягайте. Опустіть голови, якщо почнуть фарами сюди світити. А це навіть весело.

Усі троє розтяглися на землі й сперлися на лікті. Раптом М’юлі схопився, побіг до хати й виніс звідти піджак і взуття.

— А то ще заберуть, аби поквитатися,— пояснив він.

Світло осяяло схил і вихопило будинок.

— А якщо вони з ліхтариками підуть нас нишпорити? — спитав Джоуд.— Якби в мене був дрючок!

М’юлі захихотів.

— Ні, сказав тобі, не будуть. Сказав тобі, що я став як ласиця. Віллі одного разу так зробив, а я підкрався та як його хрясну дошкою по спині. Повалився каменем. Торочив пізніше, що на нього п’ятеро напали.

Машина під’їхала до хати, і спалахнув прожектор.

— Заляжмо,— сказав М’юлі.

Смуга холодного біла світла майнула над головою та стала шарудіти полем. Залігши, люди не рухались, але чули грюкіт дверцят авто і звук голосів.

— Бояться виходити, аби не потрапити на світло,— прошепотів М’юлі.— Одного разу я двічі прострелив фари. Віллі тепер навчений. А з ним зара’ хтось є.— Вони почули, як риплять мостини, а потім побачили, як у хатині сяйнув ліхтар.— Мо’, я стрельну в хату? — прошепотів М’юлі.— Не побачать звідки. Хай помізкують.

— Ну давай,— сказав Джоуд.

— Не роби цього,— прошепотів Кейсі.— Недобре це. Нічо’ не дасть. Нам тре’ так діяти, аби сенс був.

Біля хати почулося човгання.

— Багаття затоптують,— прошепотів М’юлі.— Землею засипають.

Грюкнули автомобільні дверцята, фари знов освітили дорогу.

— Заляжмо! — сказав М’юлі.

Вони опустили голови, і прожектори майнули над ними, раз-другий перетнули бавовняне поле, а потім машина від’їхала, ковзнула, вирушила на підйом і зникла.

М’юлі сів.

— Віллі завше так робить наостанок. Так часто це робить, що я вгадати можу. А сам гадає, що впіймав Бога за бороду.

— Мо’, там у хаті хтось лишився,— сказав Кейсі.— Вони хочуть спіймати нас, коли вертатимемося.

— Мабуть. Зачекайте тут. Знаю я цю гру.

М’юлі повільно відійшов, і лише було чути, як грудки легко похрустують у нього під ногами. Чоловіки намагалися почути його, але він пішов. Раптом почувся його голос із хати:

— Тут нікого нема. Заходьте.

Кейсі та Джоуд підвелись і попрямували до чорного будинку. М’юлі зустрів їх біля затоптаного вогнища, яке ледь курилося.

— Не думаю, що вони когось лишили,— гордо сказав він.— Віллі я гахнув, аж він перекинувся, двічі фари прострелив, от і стережуться. Хто я, їм не знати. А я не дамся. Біля хати ніколи не сплю. Якщо ви хочете піти звідси, покажу вам, де заночувати, і ніхто об вас не спотикнеться.

— Веди,— сказав Джоуд.— Ми за тобою. Ніколи не думав, що ховатимуся на обійсті свого старого.

М’юлі почав перетинати поля, а Джоуд і Кейсі пішли за ним. По дорозі вони збивали голівки бавовнику.

— Вам багато ще доведеться ховатися,— сказав М’юлі.

Вони рушили вервечкою через поля. Дійшли до висхлої заплави і прослизнули на її дно.

— Боже мій, певен, куди ти ведеш,— скрикнув Джоуд.— До печери, де берег?

— Точно. Як ти здогадався?

— Сам копав її,— відповів Джоуд.— Ми з братом моїм Ноєм її вирили. Казали, що золото шукаємо, а самі просто завше рили печери, як дітлахи роблять.— Тепер береги заплави були в них над головами.— Тут близько цей чудовий схов,— сказав Джоуд.— Здається мені, чудовий схов зовсім близько.

— Я її хмизняком притрусив,— сказав М’юлі.— Ніхто не знайде.

Унизу ущелина вирівнялася, під ногами був пісок. Джоуд сів на чистому піску.

— Не буду в печері спати,— сказав Том.— Просто тут укладуся.

Він згорнув піджак і підклав собі під голову.

М’юлі розсунув сушняк і заліз до печери.

— А я — тут,— озвався він.— Тут ніхто до мене не дістанеться.

Джим Кейсі сів на піску за спиною в Джоуда.

— Поспи,— сказав Джоуд.— Завтра, як розвидниться, до дядька Джона підемо.

— Я не спатиму,— відповів Кейсі.— Забагато заморок у голові.

Він підтягнув ноги до підборіддя та обхопив їх руками. Відкинув голову й задивився на яскраві зорі. Джоуд позіхнув і закинув руки за голову. Чоловіки мовчали, і поступово знову почалася життєва метушня землі, нірок, чагарників: забігали ховрахи, кролики підкралися до городини, миші пересипали грудки, а крилаті хижаки безшумно полювали над головами.