Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я пирснула сміхом. Справді: коли не можеш боротися зі спокусою, ліпше тікати. Білий мен глянув на мене роздратовано, а я лише пирснула ще раз. Не щодня таке бачиш: ямаєць, угледівши білого, не перетворюється на підлесника й не кидається йому в ноги зі словами: «Чого хоче мій господар?.. Буде виконано, мій господарю». Денні свого часу така запопадливість вражала. А потім стала подобатися. Ще б пак, це ж так круто, коли біла шкіра — найголовніша ксива. Я навіть трохи здивувалася, що так добре почуваюсь у цю мить — стоячи поруч з білим меном, якого, як і мене, завернули, мов жебрака. Відчути себе з ним на одному рівні хоча б у цьому. Нема чого ніс задирати: мовляв, ми — люди вищої проби; те ж саме стосується й сирійців, які теж вважають себе білими людьми.
— Ви що, летіли з самої Америки тільки ради того, щоб написати про Співака?
— Еге ж! Він тепер найбільша сенсація. А число зірок, що мають намір виступити на цьому концерті, — це ж по суті другий Вудсток[86].
— А-а-а.
— Вудсток був...
— Я знаю, чим він був.
— Ну от. Ямайка цього року — в усіх новинах. А цей концерт... «Нью-Йорк таймс» щойно опублікував матеріал, що в лідера ямайської опозиції стріляли. В офісі прем’єр-міністра, ні більше ні менше.
— Справді? Гм, напевно, це новина і для самого прем’єр-міністра, бо опозиція не має жодної причини перебувати в його офісі. До того ж він — на околиці. На цій самій дорозі. Тут ніхто не стріляє.
— Але в газеті сказано зовсім інше.
— Ну, тоді, звісно, це правда. Якщо ви пишете лайно, то повинні вірити лайну, яке читаєте.
— Та годі вже вам мене під’юджувати... А я, між іншим, не якийсь там сраний турист. Я реально знаю Ямайку.
— От молодець. А я живу тут усе своє життя, але реальної Ямайки так поки й не пізнала.
Я йду геть, а білий мен рушає за мною. Напевно, тому, що автобусна зупинка всього одна. Може, Кіммі нарешті вже відвідала своїх нещасних батьків, яких пограбували, а матір, можливо, і зґвалтували. Але тільки-но я переходжу на протилежний бік, мене з новою силою охоплює бажання лишитися. Не знаю чому. Знаю одне: додому мені йти ніби й ні до чого — що сьогодні, що в будь-який інший день, бо вони всі схожі. Я лише прагну втримати в пам’яті газетні заголовки, якими вони різняться: про яку-небудь застрелену сім’ю, постанову про комендантську годину, новину про чергову зґвалтовану жінку або про те, як росте хвиля злочинності на околицях, від чого стає так страшно, що аж-аж. А тимчасом мої мати й батько намагаються поводитися так, наче бандити не відібрали в них щось дорогоцінне, що завжди було між ними — ним і нею. Однак за весь той день, коли я була в них, вони ні разу одне одного навіть не торкнулися.
Білий мен сідає в перший же автобус, що підходить. Я — ні, при цьому переконую себе, нібито це через те, що я не хочу їхати з ним в одному автобусі. Але я знаю, що пропущу й наступний. І той, що за ним.
Демус
тось повинен мене вислухати, чому б не ви? Десь, якось, хтось буде судити нетерплячих і судити мертвих. І хтось напише про суд над добрими і злими, тому що я — охоплений мукою, я злий, і нема нікого злішого за мене, нема нікого, хто б більше мучився. Хтось, років, може, за сорок, коли Бог прийде за всіма нами і не залишить тут нікого. Хтось збереться про це написати, сяде в неділю за стіл, під поскрипування підлоги і дзижчання холодильника — але біля нього не буде ніяких привидів, отих, які нині весь час снують довкола мене, — і напише мою історію. Та він не знатиме, що писати і як писати, бо він її не прожив і не уявляє, як пахне кордит[87] чи яка на смак кров, коли вона застрягла в роті, хай скільки її не спльовуй. Ні краплини він її ніколи не відчував. І не буде на ньому ночами лежати дапі[88], забавляючи снами, від яких кінчають, та висмоктуючи при цьому з нього життя через рот, — а я хоч і сплю зі стиснутими зубами, та коли прокидаюся, все моє обличчя в густому соку, ніби мене хтось облив желе «Джелло» й запхав у холодильник. Іван Хреститель пророкував про це. І злі хай бояться.А починалося все от як.
Якось, ще за мого життя в Джунглях, стояв я неподалік будинку біля колонки: я вийшов рано-вранці, щоб помитися, а то хто ж тебе на роботу візьме, якщо від тебе смердить? І от стою я за будинком, у дворі, і тільки-но намилився, аж раптом влітає фараон з волиною; виявляється, на одну церковницю — вона саме йшла Господу помолитися — наскочив якийсь смердюк із Джунглів і зґвалтував. І ось цей полісьмен визвіряється на мене: «Гей, ти! Ти чого це там зі своїм членом граєшся, як той збоченець? Ану виходь сюди, вмент!» Я намагаюся з ним уладнати, бо Джа Растафарай наказує нам з ворогом усе залагоджувати: «Та ви що, офіцере? Я тут просто миюся, тільки й усьо’о». А він підходить і цілує мене рукояткою волини по губах. «Не полощи мені вуха, поганцю, — каже. — Ти ж тут зі своїм пісюнцем у любов граєш, содоміт паршивий!» А тоді питає: «Ти церковницю на Норт-стриті зґвалтував?» А я що? Кажу йому: «Ні, нащо мені її ґвалтувать? У нас тут для цього своїх дівок не бракує». А він мене тоді шльоп по сраці, наче я жінка, і каже: «Ану давай відійдемо». Я йому: «Офіцере, дозвольте домитись чи хоч труси вдягнуть», і тут чую — клац. «Ану пішов, — каже, — вилупку». Ми йдемо, а вони ще сімох зігнали, і люди дивляться, а хтось, побачивши мене, відвертається, інші ж, навпаки, витріщаються, а на мені з одягу — тільки піна незмита. А ще один полісьмен каже: «Ти його підловив якраз при змиванні доказів».
Фараони —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.