Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

20. СЕРЦЕ В ТАКТ БУРІ

Буря почалась несподівано. Небо ще зранку здавалося важким, але ніхто не чекав такого пориву — вітер вив, мов звір, що вирвався з клітки, хмари валилась одна на одну, небо розтинали блискавки. Село наче завмерло. Двері зачинялись, вікна забивались зсередини, діти бігли до хат, собаки вили у дворах.

Філармонія здригнулася від першого грому. Скло на вікнах дзвеніло, і навіть стара люстра, яка давно вже не світила, хиталась, ніби у відчаї.

Андрій був усередині, працював над нотами. Коли буря наблизилась, він вийшов до дверей, сподіваючись, що Марта не прийде. Але саме тоді її постать з’явилась у темному світлі вулиці — з мокрим волоссям, скрипкою під пальтом і впертим поглядом.

— Ти що, з глузду з’їхала? — вигукнув він, коли вона ступила на поріг, вся мокра, але усміхнена.

— Я не могла не прийти, — відповіла. — Ми ж домовились грати.

— В бурю?

— Усе одно буря всередині голосніша.

Вона зняла пальто, струснула волосся, сіла біля нього. З її очей капала вода, але він не знав — це дощ чи щось інше.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — колись я думала, що любов — це щось м’яке. Як оксамит. Як лірична п’єса.

Він подивився на неї уважно.

— А тепер?

— Тепер я думаю, що любов — це буря. Стихія. Вона нищить старе, щоб звільнити місце для нового.

Він кивнув. Розумів. Відчував. Блискавка розсікла небо, і зал освітився на мить. У цьому світлі він побачив її руки — тремтячі, але рішучі. Побачив її очі — без захисту. І вперше — не стримався.

Він підійшов ближче. Обережно. Наче доторкався до музики. Вона не відступила. Коли він взяв її руки у свої, його дотик був теплим, хоча серце билося, як в останній такт перед фіналом.

— Я боюсь, — сказав.

— Я теж, — відповіла.

Але жоден із них не відійшов.

Буря гнала за вікном листя, дерев’яні тріски, свистіла у щілинах. Але тут, у філармонії, вони сиділи — вдвох, ближче, ніж коли-небудь. Їхні руки зчеплені, їхні серця билися в унісон, ніби диригент виставив один темп на двох.

Вони не говорили більше того вечора. Лише грали. Без нот. Без плану. Але кожен звук, кожна пауза — говорили за них. Вітер намагався перекричати їхню музику, але не зміг. Бо це була не просто музика — це було визнання. Відкриття. Перший по-справжньому спільний акорд.

Коли буря нарешті стихла, Марта вже спала, притулившись до його плеча. Її дихання було рівне, легке. А Андрій сидів і слухав. Не музику. Не дощ. А її — як звучання, як надію, як диво.

І в ту ніч він нарешті зрозумів: не всі бурі руйнують. Деякі — творять.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍