Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

21. ТІНІ ЗАБУТОЇ МЕЛОДІЇ

Наступного ранку філармонія була просякнута вологим запахом бурі, але в її стінах щось змінилось. Не лише в атмосфері — в них самих. Андрій прокинувся на підлозі під сценою, прикрившись пальтом. Марта ще спала, загорнувшись у плед, що він знайшов десь у підсобці. Її обличчя в ранковому світлі було спокійним, без маски напруги, що так довго жила на її рисах.

Він обережно підвівся, розім'яв спину і пішов до сусідньої кімнати — колишнього архіву. Тут зберігалося все, що не мало місця на сцені: старі афіші, гнилі пюпітри, забуті ноти. Сьогодні він шукав не конкретне — шукав, як сліпий, який намагається намацати шлях у темряві.

Серед коробок він натрапив на дерев’яну шухляду без підпису. Відкривши її, побачив зошит. Його корінці були поточені вогкістю, але аркуші всередині збереглися. Написані олівцем, нерівним почерком, з великою кількістю виправлень. Це були не просто ноти — це був чийсь пошук.

На титульному аркуші було лише одне слово: “Для тієї, кого не пам’ятаю, але люблю.”

Андрій зосередився. Його серце почало битися частіше. Мелодії, що починались у цьому зошиті, були дивними — не завершеними, з перериванням ритму, з обірваними фразами. Але в них була чесність. Щось у цьому стилі здавалося знайомим.

Коли Марта прокинулась, він покликав її.

— Подивись.

Вона сіла, ще не зовсім вийшовши з напівсну. Взяла зошит у руки, повільно гортаючи сторінки. Спершу — байдужість. Потім — зосередження. І раптом... щось змінилося в її обличчі.

— Цей почерк, — сказала. — Це... Це дуже схоже на мого дідуся. Але я ніколи не знала, що він писав музику.

— Можливо, це були ескізи. А можливо, — запропонував Андрій, — це було щось більше. Те, що не наважився завершити.

Вона сіла на край сцени, як робила завжди, коли була розгублена. Її пальці ковзали сторінками, ніби шукали щось знайоме, як дитина шукає знайомий голос у натовпі.

— Один із фрагментів… — прошепотіла, — я грала його інтуїтивно ще у школі. Я думала, це моя імпровізація. Але… він вже був тут.

Це відкриття вибило з неї ґрунт. Вона не знала, що відчувати — радість, страх, захват чи тривогу. Але знала одне: ця мелодія була частиною її. Навіть якщо вона ніколи не знала, звідки вона.

— Ми повинні її виконати, — сказав Андрій.

— Але вона незавершена.

— От і завершимо.

Вона подивилась на нього. В її очах — той самий погляд, який він бачив, коли вони вперше заграли разом. Погляд, що не потребував підтвердження.

— Разом? — спитала вона.

— Завжди, — відповів.

І знову стара філармонія ожила. Цього разу — з новою метою. Не лише повернути минуле. А й з’єднати покоління. Знайти зв’язки, що здавалося, втрачені. І дозволити мелодіям, які народжувались у тіні, зазвучати на повну силу.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍