Читати книгу - "Талiсман"

ішов назустріч долі без найменших вагань; крок його був упевненим. Чоловік достоту знав, що має робити, навіть попри те, що він раз за разом намагався намацати пряжки ременів.

Лицарські обладунки рухалися вперед, скорочували дистанцію, хиталися з боку в бік, наче іграшкові роботи. «У них зі спини має стирчати ключик», — подумав Джек.

Хлопчик повернувся до супротивників обличчям, затиснув жовтий медіатор між великим і вказівним пальцями правої руки, наче хотів вдарити по струнах.

Відчувши його відважність, обладунки начебто завагалися. Сам готель начебто раптом завагався, чи нарешті побачив небезпеку, що виявилася значно серйознішою, ніж йому спершу здалося. Підлога застогнала дошками, кілька дверей затраснулися одні за одними, а на дахах миттю перестали обертатися мідні флюгери.

А тоді обладунки знову забрязкали вперед. Вони утворили єдину рухливу стіну із кольчуг, броні, шоломів і блискучих горжетів. Один тримав у руці шпичасту залізну кулю з дерев’яним руків’ям, інший — martel de fer[267], і центральний — двобічний меч.

Джек несподівано рушив на них. Його очі спалахнули; перед себе він тримав руку з медіатором. Його обличчя наповнилося сяйвом Джейсона. Він

миттю

перенісся на Території і став Джейсоном; акулячий зуб, що раніше був медіатором, здавалося, горів. Коли Джейсон наблизився до трьох лицарів, один із них зняв шолом, демонструючи ще одне старе бліде обличчя — товсте, щелепи та шия якого трималися на жовтих складках жиру, що нагадували розтоплений віск. Лицар швиргонув свій шолом. Джейсон легко відбив його

і

перенісся назад,

став Джеком саме тієї миті, коли шолом врізався в стіну за його спиною. Перед ним тепер стояв безголовий обладунок.

«Гадаєте, налякаєте мене? — подумав він із презирством. — Я вже бачив цей фокус раніше. Він мене не налякає, ви мене не налякаєте, я просто дістану те, що мені треба, ось і все».

Цього разу він відчув, що готель не просто слухає його; будівля немовби відсахнулася від нього, як тканина органа травлення від отруєного шматочка плоті. Нагорі, у п’ятьох кімнатах, у яких померли п’ять лицарів-вартових, п’ять вікон розбилися на друзки, мов від пострілу. Джек ішов на обладунки.

Згори, невідомо звідки, чистим, солодким і тріумфальним голосом виспівував Талісман:

— ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ!

— Я йду! — закричав Джек до обладунків і зареготав. Він не міг нічого вдіяти. Ніколи він не сміявся так сильно, так могутньо, так добре, як зараз — сміх виливався, мов вода з весняного струмочка чи глибокої річки. — Виходьте! Виходьте, я готовий! Я не знаю, за яким сраним Круглим столом ви сиділи, але краще б ви залишалися там. Ви припустилися помилки!

Регочучи сильніше, ніж будь коли, але зсередини наповнюючись божевільною рішучістю Вотана на скелі Валькірій, Джек стрибнув на хитку центральну безголову фігуру.

— Ви мали вбити обох братів Елліс! — закричав він, і, коли медіатор Спіді пройшов крізь зону холоду, у якій мала би бути голова лицаря, обладунок розпався.

3

У своїй спальні в «Альгамбрі» Лілі Кавано-Сойєр раптом відвела погляд від книжки, яку читала. Їй здалося, що вона почула, що хтось, — ні, не хтось, а Джек! — покликав її з порожнього коридору, а може, і з вестибюля. Вона прислухалася, широко розплющивши очі й зціпивши губи. Її серце тремтіло від надії… але

скрізь панувала тиша. Джекі досі не було, і біль досі поступово поїдав її зсередини, ще півтори години залишилося доти, коли вона зможе прийняти ще одну велику й коричневу пігулку, яка хоч трохи вгамує біль.

Вона дедалі частіше думала про те, що потрібно прийняти всі великі коричневі таблетки відразу. Вони б не просто трохи втамували біль; вони б навіки знищили її. Кажуть, ми не можемо вилікувати рак, але ви не вірте цим нісенітницям, містере Р, — прийміть кілька дюжин цього. Що скажете? Готові піти на таке?

Лише Джек утримував її від цього — вона так сильно хотіла його знову побачити, що тепер ось уявила його голос… і їй здалося, не як буває зазвичай, що він кличе її на ім’я, а що він цитує один із її старих фільмів.

— Ти божевільна, стара суко Лілі, — прокаркала вона і тонкими, тремтячими пальцями запалила «Герберт Террітун». Зробила дві затяжки і відклалала сигарету. Більше ніж дві затяжки тепер спричиняли кашель, а він просто роздирав її на шмаття. — Божевільна стара суко, — вона знову взялася за книжку, але читати не змогла. З очей рясним потоком лилися сльози, а нутрощі боліли, боліли, ох, як вони боліли, і їй хотілося прийняти всі коричневі таблетки, але ще їй хотілося спершу побачити його, свого любого синочка з його чистим, красивим лобом і ясними очима.

«Повертайся додому, Джекі, — подумала вона, — будь ласка, повертайся додому швидше, інакше наступного разу я говоритиму з тобою через дошку Віджа[268]. Будь ласка, Джеку, будь ласка, повертайся додому».

Вона заплющила очі й спробувала заснути.

4

Лицар, котрий тримав шпичасту кулю, хитався на мить довше, демонструючи порожнє нутро, а тоді також вибухнув. Той, що залишився, здійнявши бойовий молот, просто розпорошився на шматки.

Джек стояв серед уламків й голосно реготав, проте він замовк, коли поглянув на медіатор Спіді. Тепер той постарів і надзвичайно пожовтів, укрившись павутиною тріщин.

Не зважай, Джеку-Мандрівнику. Продовжуй. Певен, тобі дорогою ще трапиться кілька таких консервних банок «Максвел Гауз». Коли так, ти ж даси їм раду, хіба ні?

— Якщо доведеться, я впораюсь, — голосно пробурмотів Джек.

Він відштовхнув убік поножі, шолом, нагрудник і широкими кроками рушив коридором. Килим плескався під його кросівками. Дійшовши до вестибюля, хлопчик швидко роззирнувся.

— ДЖЕКУ! ІДИ ДО МЕНЕ! ДЖЕЙСОНЕ! ІДИ ДО МЕНЕ! — співав Талісман.

Джек почав підніматися сходами. На півдорозі він поглянув угору і побачив останнього лицаря, котрий стояв і дивився на нього. Гігантська фігура, понад одинадцять футів на зріст, у чорному обладунку з чорним плюмажем; згубне червоне світло пробивалося крізь прорізи для очей у його шоломі. Закута в броню рука стискала величезний пернач. На мить Джек застиг на сходах, а тоді продовжив підніматися.

5

«Вони притримали найгірше наостанок», — подумав Джек.

Уперто піднімаючись до чорного лицаря, він

знову

перенісся

в Джейсона. Лицар досі носив чорну броню, але тепер вона була інакшою; підняте забрало відкривало обличчя, яке майже стерли старі засохлі виразки. Джейсон їх упізнав. Цей хлопець собі на біду надто близько підійшов до однієї з вогняних куль на Заклятих Землях.

Інші фігури