Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Привертає до себе увагу й, так би мовити, соціальне тло твору. Адже, коли відкинути суто дитячі спогади й епізоди, маємо певну картину життя тодішнього села чи повіту, містечка типу Гайсина чи Давлеканового Уфимської губернії, соціальний розподіл населення та умови його існування. У записках Макара Дмитровича Добрянського (онука Миколая Добрянського) натрапляємо на такий розділ: «Про старі порядки на пошті». Погодьтеся, цікаво знати, якою ж була поштова служба у 1912 році, як туди приймали на роботу, де треба було вчитися, щоб стати поштовим службовцем тощо. Скажімо, дівчат брали на роботу лише після закінчення гімназії. Штат, наприклад, у поштовому відділенні Проскурова (теперішній Хмельницький) складав 75 осіб, з них лише «чотири душі» жінки, решта - хлопці й чоловіки. Ось як описує автор роботу пошти:

«Вихідних днів не було зовсім, одна партія телеграфістів чергувала цілодобово в три зміни, друга чергувала у дві зміни з 8-ї і до 15-ї години і з 15-ї години до 23-ї...»

«Відпусток зовсім не було, а коли траплявся який випадок... що треба було відлучитись, зверталися до начальника поштово-телеграфної округи (у Кишинів. - П. Щ.). Начальник округи дозволяв відпустку на 10-15 днів без оплати». «Ніяких відрахувань з зарплати не було, нараховано мені зарплати 44 крб. 60 коп., так за цю суму я й розписувався... Спецодягу та спецвзуття не було; форменої одежі не видавали на виплату, а кожний працівник замовляв у кравців-євреїв за готівку... пошту возили кіньми, обов'язково із дзвінком; пошту супроводжував листоноша, озброєний шаблею та револьвером».

Погодьтеся, це ніяк не порівняєш із теперішнім поштовим сервісом чи авіаперевезеннями.

У записах Дмитра Захаровича Добрянського згадується про те, як він хотів повідомити листом дядька, що жив у Владивостоку, про свій приїзд, та лист мусив іти цілісінький місяць, та й назад місяць... Так і не поїхав він у Владивосток, бо термін від'їзду випав би на зиму, а відповідного одягу наш герой не мав.

До речі, спогади Дмитра Захаровича за обсягом чи не найбільші в книзі. І саме вони малюють тогочасні події впродовж 1900-1950 рр. Життя села описане суголосно зі спогадами інших родичів (крім особистісних), та в його записках є цікаві факти - початок колективізації, створення СОЗу, перших комсомольських осередків, що направляли молодь на курси рахівників чи радянських працівників (в Умані), після яких отримували свідоцтво про право обіймати посаду завбібліотекою та іншими закладами культури - читальнями, сельбудами тощо. У його записках подано й картини промислового Донбасу, куди багато селян виїжджало на заробітки, ніби в «землю обітовану», досить барвисто описані період навчання в Харкові на бухгалтерських курсах і подальша робота за фахом... З тих рядків вичитуємо і про початки розшарування селянства, його урбанізації, початки міграційних процесів з метою створити «єдиний радянський народ».

Куди тільки не закидала доля представників родини Добрянських - у Владивосток і Хабаровський край, до Російської Федерації й Західної України... Але скрізь вони пам'ятали оту квітучу подільську Михайлівку, звідки пішли їхні батьки, і звідусіль верталися до неї - хоча б подумки. Та воно і не дивно. Так вже влаштована людина, що у хвилини безсоння згадує рідні місця, прокручує в пам'яті (як на кіноплівці) найзначніші події з минулого, знайомі обличчя... Для мене найближчі і найрідніші береги річки Соб, Михайлівський ліс з Дубиною та Дендерами, Барабашів яр та Белендійка, Перша та Друга Лищенкови, що розташовані неподалік Адамівки, а там рукою подати й до Михайлівки - до родинного гнізда Добрянських.

Родина розросталася, входила в життя, несла в нього свої сили і вміння, а натомість виносила оті враження, які ми нині читаємо з цікавістю. «Родина, родина, - то вся Україна...» Гортаючи сторінки майбутньої книги, знову ж таки у записах Дмитра Добрянського наштовхнувся на таке-от:

«Батько (Захар Мокійович Добрянський, друге коліно роду. - П. Щ.), пропрацювавши в селі Кисляк рівно три роки - кінець 1918-го, 1919-й, 1920-й, половину 1921-го, повернувся знову у своє рідне село Михайлівку».

Аж ніби вдарило мене - я ж з Кисляка Гайсинського району. І батьки мої звідти ж. Батько - Щегельський Григорій Улянович, як і Захар Добрянський, пропрацював усе життя сільським вчителем. А на час праці Захара Добрянського у Кисляку йому виповнилося у тій же послідовності, коли той і працював, - 8, 9, 10, 11 років. Отже, міг він навчатися у Захара Добрянського? Міг.

Далі у тих же записках описується Донбас, а потім часи Великої Вітчизняної, коли автор записок воював у районі Токмака Запорізької області. Батьки дружини родом з Донбасу і довгий час жили таки під Токмаком... Отож земляки. От вам і родина. Хто зна, де чиї шляхи перетнулися...

Менталітет українського хлібороба виявлявся будь-де. Працелюбність, повага, любов до землі, догляд за нею - хоч би куди доля закинула українського селянина - перетворювали будь-яку землю на родючу ниву.

«Бедно они жили в Михайловке, нужда заставила их искать новые земли, и они переселились в Уфимскую губернию.

И когда вместо трех десятин, которые были у отца на Украине, нашей семье «нарезали» 25 десятин в Уфимской губернии, радости моих родителей не было границ.

Правда, мы скоро все убедились, что эти 25 десятин каменистой, засушливой степи не стоят и 5 десятин украинской почвы, но все равно - ведь 25!

По праздникам и воскресеньям... отец и мать любили обходить весь участок, смотреть на посевы, любоваться дружными всходами, строить планы на будущий урожай». (До речі, німці-колоністи, що мешкали там же, мали по 200-500 десятин плодючого чорнозему).

Це із спогадів Петра Васильовича Добрянського. Саме з його розповіді вимальовується детальна картина періоду колективізації, боротьби з «куркульством», протистояння таких органів влади, як «партячейка», сільрада, комітети незаможників, справжнім хазяям. І це не підручник історії, це реальні події, конкретні люди. Автор на той час стояв на позиціях радвлади, тож події подаються саме з такої точки зору. Отруєння худоби, замах на члена сільради, постанова про розкуркулення і її активне виконання (на трьох ділянках - Івангород, Токмак, Царичанка) - все воно ніби й знайоме і водночас вражає конкретністю подій.