Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

кільця з незамкнутими кінцями, які виготовляли з дроту. Жінки прикріплювали їх на шкіряні або ткані стрічки.

З VIII ст. набуло поширення спеціальне оздоблення вінець керамічних посудин. Такими оздобами стали пальцеві вдавлення або защипи по верхньому краю вінець, інколи вдавлення наносилися круглою паличкою або мати вигляд насічок. У такий спосіб оздоб­лювали як горщики, так і сковорідки.

Ще одним елементом оздоблення стали прокреслені одно- або багаторядні хвилясті, зигзагоподібні та прямі лінії. Нерідко присутня лише одна така лінія, хоча з’явилися й орнаментальні комбінації, утворені поєднанням хвилястих і прямих ліній. Інколи оздоб­лення мало вигляд ямок, зроблених паличкою або нігтем гончара.

Ужиткове та культове мистецтво стародавніх слов’ян розвивалося самобутніми й оригінальними шляхами і позначене багатством тем, ідей та мотивів. Ці художні вироби відбивають естетичні уподобання та риси язичницького світогляду того часу. Давньослов’янське образотворче мистецтво являло собою стилістично завершене своєрідне явище, яке стало підґрунтям для розвитку мистецтва Русі.

Економіка і технології

Економіка сарматів

Олександр Симоненко

Економічною основою сарматського суспільства було кочове скотарство. За Страбоном, «вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевість з гарними пасовиськами — узимку в болотах біля Меотіди, а влітку — й на рівнинах».

Дані палеокліматології свідчать, що протягом першої половини ІІІ ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї відбулася екологічна катастрофа — різка зміна температурних та кліматичних умов. Чергування протягом всього кількох років посушливого літа і холодної сніжної зими спричинилося, як це часто буває у степу, до загибелі більшої частини поголів’я худоби — основи добробуту скіфів. Імовірно, що до цих чинників у певних регіонах додалася пасовищна дигресія як результат багаторічного надвипасу.

Занепад кочового скотарства спричинив за собою зміни у суспільстві — скорочення народжуваності, підвищену смертність, вимушені міграції тощо.

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. величезні простори причорноморського степу були майже вільні від кочового населення. Залишки скіфів осіли у пониззях Дністра й Дніпра та у Криму. Змінилася господарська основа пізньоскіфського суспільства — замість кочового та напівкочового скотарства нею стала рівноукладна скотарсько-землеробська економіка.

Скотарство

Виходячи із знахідок кісток та даних писемних джерел, сармати розводили, головним чином, коней та овець. Тільки ці свійські тварини можуть постійно пересуватися, не втрачаючи ваги і життєвих сил. Окрім того, коні здатні тебенювати, тобто, добувати пашу з-під снігу, розбиваючи його копитами. Після коней на це пасовисько пускають велику рогату худобу, а далі — вівці. Такому складу череди відповідає досить рухливий тип кочування, коли все населення пересувається разом із худобою, зупиняючись тільки для зимівлі.

Сарматські коні були аборигенного степового типу, близькі до казахського або монгольського коня: невисокі на зріст, з короткою шиєю та великою головою, на міцних коротких ногах. Дещо стилізоване зображення такого коня являє собою ручка срібного келиха з поховання поблизу с. Пороги. На плечі та стегні фігурки навіть нанесені мініатюрні тамги, що демонструють наявність у сарматських конярів практики таврування коней. Чудовий опис таких коней подає автор ІІ ст. н. е. Арріан, який, будучи прокуратором провінції Каппадокія, сам воював із сарматами та добре знав їх: «...скіфських (тобто, сарматських. — Авт.) коней... спочатку важко розігнати, так що можна поставитися до них з повною зневагою, якщо побачити, як їх порівнюють з конем фессалійським, сицилійським, пеллопонеським, проте вони витримують які завгодно труднощі; і тоді можна бачити, як той прудкий, швидкий та баский кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива шкапа спочатку наздоганяє того, а потім лишає далеко позаду».

На розписах боспорських склепів та надгробках сарматського часу зображені коні дещо іншого типу: високі на зріст, з довгою шиєю та тендітною маленькою головою, що нагадують ахалтекінських огирів. Коні подібної конституції зображені на відомих кістяних поясних платівках І ст. н. е. з аланського поховання у могильнику Орлат в Узбекистані.

Дотепер не з’ясовано, чи осідали на землю сармати. Існування цієї теорії зумовлене наявністю декількох ґрунтових могильників на заході Сарматії — в Буджаку та Молдові. Потрібно зауважити, що процес седентаризації відбивають не ґрунтові могильники (вони відомі і у кочовиків, наприклад, у гуннів), а поселення. Останні саме відсутні у сарматів України та Молдови. З іншого боку, у язигів Угорщини, про осідання яких неодноразово писали античні автори, відомі численні поселення.

Крім того, етнографічні приклади свідчать, що кочовики дуже неохоче переходили до осілого способу життя. Це відбувалося за однієї умови — крайньої зубожілості, браку худоби. Однак тільки-но рід чи родина заможнішали та обзаводилися хоча б мінімальною кількістю худоби, вони відразу ж поверталися до кочування. Це був не тільки економічно зумовлений, а й традиційно престижний спосіб життя, який свідчив про заможність та «справжність» номада. Начиння ґрунтових сарматських могил має яскраве кочівницьке забарвлення (зокрема, знахідки зброї та кінського спорядження), що не характерно для осілих суспільств. Отже, питання про седентаризацію сарматів на території України залишається поки що відкритим.

Зовнішня експлуатація

Скотарство у чистому вигляді нездатне повністю забезпечити кочове суспільство сталим економічним приростом та бути єдиною базою формування надлишкового продукту. Ця особливість сприяла тому, що головним шляхом його отримання у кочовиків стала зов­нішньо-експлуататорська діяльність (екзоексплуатація). Головним чинником її реалізації була військова сила, тому екзоексплуатація поширилася насамперед у тих кочовиків, які мали тварин для їзди верхи (кінь у євразійських степах та верблюд у пустелях Аравії та Північної Африки).

Першими кроками на цьому шляху були прямі воєнні дії: війни, наїзди, пограбування караванів тощо. Продемонструвавши в такий спосіб невеселі перспективи конфронтації, кочовики пропонували купити мир за рахунок контрибуцій, данини, політики протекціонізму у торгівлі тощо. Засобом екзоексплуатації, що давав швидкий та стабільний надприбуток, була регулярна данина. Тому данницькі відносини зайняли провідне місце в арсеналі зовнішньо-експлуататорських засобів кочовиків.

Не складали винятку й сармати, як це випливає з писемних джерел. За Тацитом, язигам Угорщини сплачували данину германці — котіни та ози. У Нижній Мезії римляни за Марка Аврелія сплачували данину роксоланам, за свідченням Елія Спартіана. В ольвійському декреті кінця ІІІ ст. до н. е. на честь Протогена записано, що час від часу до Ольвії навідувався цар саїв Сайтафарн за «дарунками». Така прихована форма данини теж відома у кочовиків. Не виключено, що зарубинецькі та пізньоскіфські племена Наддніпрянщини також сплачували данину сарматам, хоча прямих свідчень цьому немає.

Ремесло

Питання наявності ремесел у сарматському суспільстві ускладнене цілковитою відсутністю джерел. Проте було б помилкою вважати, що кочовики загалом і сармати, зокрема, обмежувалися тільки розведенням худоби та війнами. Найперше питання, що виникає — де вони брали зброю для цих війн? Етнографія номадів подає достатньо прикладів наявності у них таких ремесел, як зброярство, ювелірна справа, торевтика. Неабияку роль у поширенні цих ремесел в кочовому суспільстві відігравали мандруючі майстри-ковалі.

Наявність у сарматів численної клинкової зброї усталених типів, поширеної на величезних просторах євразійського степу, виключає гіпотезу про виготовлення її для сарматів у якомусь осілому центрі — таких центрів було б надто багато. До того ж неймовірно навіть припускати залежність номадів від зброярів чужого племені, які у будь-який час могли залишити вояків без зброї. Безсумнівно, свої мечі, кинджали, вістря списів та стріл