Читати книгу - "Ім’я вітру"

цьому хтось трішечки сумнівався, то цей сумнів зник, коли тварюку вбило залізо самого Тейлу.

Також після цього всі погодилися з тим, що демонічне чудисько ще й зруйнувало ферму Мотенів. Висновок закономірний — щоправда, геть неправильний. Спробувавши переконати когось із місцевих у чомусь іншому, я б безглуздо змарнував час.

Мене знайшли непритомним на залізному колесі, що вбило демона. Місцевий коновал підлатав мене як умів і, не знаючи про надзвичайну товщину мого черепа, висловив серйозні сумніви в тому, що я коли-небудь отямлюся.

Попервах усі вважали, що я — лише очевидець, якому не поталанило, або що я якимось робом відірвав колесо від церкви. Однак моє чудесне одужання в поєднанні з тим, що я пропік дірку в шинквасі на першому поверсі, змусило людей нарешті звернути увагу на те, про що весь день говорили один хлопчина та одна стара вдова: коли старий дуб зайнявся, наче смолоскип, вони побачили, як хтось стоїть на даху церкви. Цю постать освітлював вогонь унизу. Вона підняла руки перед собою — можна було подумати, ніби вона молиться…

Врешті-решт настала така мить, коли бургомістрові та констеблеві вже не було чим заповнити тишу, і вони просто сиділи й збентежено поглядали то на мене, то один на одного.

Мені спало на думку, що вони бачили не нужденного обідранця, що сидів навпроти них. Вони бачили таємничу побиту постать, яка вбила демона. Я не бачив жодної причини переконувати їх у чомусь іншому. Власне, мені вже давно мало якось поталанити в цій історії. Якщо вони вважали мене якимось героєм або святим, то це надавало мені корисний важіль впливу.

— Що ви зробили з тілом демона? — запитав я, і вони помітно розслабилися. До цього я вимовив щонайбільше з десяток слів, на більшість їхніх обережних запитань відповідаючи похмурим мовчанням.

— Про це не турбуйтеся, пане, — відповів констебль. — Ми знали, що з ним робити.

У мене всередині все стиснулося, і я здогадався, перш ніж вони мені розповіли: його спалили й закопали. Ця істота була науковим дивом, а вони спалили й закопали її, наче сміття. Я знав канцелярів-натуралістів з Архівів, які б відтяли собі руки, щоб тільки повивчати таку рідкісну істоту. Я навіть сподівався в глибині душі, що, може, запропонувавши їм таку можливість, знову здобуду доступ до Архівів.

А ще — луска й кістки. Сотні фунтів денатурованого заліза, за яке алхіміки билися б між собою…

Бургомістр радо закивав і проспівав:

— Яму два на десять рить. Горобина, ясен, в’яз. — Він прокашлявся. — Тільки яму, звісно, довелося вирити більшу. До цього доклалися всі по черзі, щоб упоратися якнайшвидше. — Він підняв руку, гордо демонструючи кілька свіжих пухирів.

Я заплющив очі й поборов у собі сильне бажання жбурляти речі по кімнаті та проклинати їх вісьмома мовами. Це пояснювало, чому містечко залишалося в такому жалюгідному стані. Усі були зайняті — палили й закопували істоту, варту неабиякої винагороди.

Однак тут уже нічим не можна було зарадити. Я сумнівався, що моя новоздобута репутація захистить мене, якщо мене застукають під час спроби його відкопати.

— Дівчина, що пережила мотенівське весілля, — нагадав я. — Її сьогодні хтось бачив?

Бургомістр запитливо поглянув на констебля.

— Я про таке не чув. Гадаєш, вона була якось пов’язана з тварюкою?

— Що? — запитання було настільки абсурдним, що я не одразу його зрозумів. — Ні! Не меліть дурниць. — Я насупився, дивлячись на них. Я аж ніяк не мав вплутувати в усе це Денну. — Вона допомагала мені в роботі, — додав я, намагаючись висловитися двозначно.

Бургомістр гнівно зиркнув на констебля, а тоді знову поглянув на мене.

— Твоя… робота тут завершена? — Він запитав обережно, ніби боячись мене образити. — Я, звісно, не хочу лізти у твої справи… але… — Він збентежено облизав губи. — Чому це сталося? Ми в безпеці?

— Ви в безпеці, наскільки це в моїх силах, — двозначно відповів я. Ці слова звучали героїчно. Якщо я зможу дістати з цього лише трохи слави, то можна й подбати про те, щоб вона була такою, як треба.

Тоді до мене прийшла ідея.

— Щоб бути впевненим у вашій безпеці, мені потрібно одне. — Я нахилився вперед, не встаючи зі стільця, і переплів пальці. — Мені потрібно знати, що Мотен викопав на Гробку.

Я побачив, як вони перезирнулися, думаючи: «Звідки він це знає?»

Я відкинувся на спинку стільця, борючись із бажанням усміхнутись, як кіт у голуб’ятні.

— Знаючи, що знайшов там Мотен, я зможу подбати про те, щоб такого більше не сталося. Я знаю, що це було таємницею, але хтось із містян неодмінно знає більше. Сповістіть усіх і зробіть так, щоб усі, хто щось знає, прийшли до мене поговорити.

Я плавно здійнявся на ноги, не кривлячись від пощипування й болю лише завдяки свідомому зусиллю волі.

— Але хай вони приходять хутко. Я піду завтра ввечері. У мене є нагальні справи на півдні.

Тоді я вискочив із дверей, а мій плащ доволі драматично потягнувся за мною. Я — артист до нутра кісток, і я вмію гарно піти зі сцени, коли на ній усе готово.

Весь наступний день я добре їв і спав у своєму м’якому ліжку. Я прийняв ванну, подбав про свої різноманітні рани й взагалі заслужено відпочив. До мене зазирнуло кілька людей, які розповіли мені те, що я вже знав. Мотен викопав каміння з кургану й знайшов те, що було там поховано. Що саме? Просто щось. Більше не знав ніхто.

Я сидів біля свого ліжка, роздумуючи, чи не написати пісню про дракуса, аж раптом почув тихенький і несміливий стук у двері.

— Заходьте.

Двері трішечки прочинились, а тоді відчинилися ширше. Дівчинка років тринадцяти нервово роззирнулася довкола й прошмигнула всередину, а тоді тихенько зачинила за собою двері. Вона мала бляклі темні кучері та бліде личко з рум’янцем на щоках. Очі в неї були запалі й темні, наче вона перед цим чи то плакала, чи то не спала, чи то плакала без сну.

— Ти хотів дізнатися, що відкопав Мотен? — Вона поглянула на мене, а тоді відвела очі.

— Як тебе звати? — лагідно спитав я.

— Верайнія Ґрейфлок, — слухняно відповіла вона. Тоді поспіхом зробила реверанс, дивлячись на підлогу.

— Гарне ім’я, — промовив я. — Веріан — це така крихітна червона квіточка. — Я всміхнувся, намагаючись її заспокоїти. — Бачила її коли-небудь? — Вона хитнула головою, не відриваючи очей від підлоги. — От тільки, гадаю, що тебе ніхто не кличе Верайнією. Ти Ніна?

Тут вона підняла очі. На її враженому личку з’явилася ледь помітна усмішка.

— Мене