Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

про Олександра говорить ся без близших пояснень, тож і тут дуже трудно думати, що лїтописець говорив про двох Олександрів.

Неясні його фамілїйні відносини з польською династиєю. Галицька лїтопись виразно навиває Олександра „сродникомъ” Казимировичів (Іпат. c. 482). Припустити, ніби тут іде мова про посвояченнє Олександра з Казимировичами через дїда — Мстислава Ізяславича, що був, як новійшими часами правдоподібно приймають, оженений з сестрою Казимира, ледво чи можна — занадто се далеке свояцтво. Звістку Длуґоша (II c. 73), що мати Лєшка Олена була сестрою Олександра, справедливо признали неможливою новійші дослїдникиo (Линниченко Взаим. отнош. c. 64, Gorski Stosunki Kazimierza c. 27, Balzer Genealogia c. 185), але рід Олени зістаєть ся невиясненим (гіпотези Линниченка, що уважав її донькою Мстислава Ізяславича, і Бальцера, що уважав її донькою Ростислава київського, не мають певности), так само і те, яке посвояченнє було між Олександром і Лєшком. Тим посвояченнєм у всякім разї треба мабуть пояснити готовість Лєшка помагати Олександру.

Жінка Лєшка зветь ся в польських річниках Гремиславою, Русинкою. З документів і річників виходить, що вона до смерти зіставала ся в Кракові й умерла р. 1258 (Balzer Genealogia c. 263-6). Тим часом Галицька лїтопись каже: ”поя у него (Інгвара) Лестько дщерь и пусти (вар.: пусти и), иде же ко Орельску”. Сю не зовсїм ясну фразу, тримаючи ся близшого значіння, треба б зрозуміти так, що Лєшко, оженивши ся з Інгварівною, потім відправив її до дому. Супроти того або треба припустити, що Лєшко розвів ся був з Інгварівною (а потім зійшов ся, чи що), або прийняти в лїтописи якусь прогалину. Перше досить тяжко припустити, скорше приходить ся думати про прогалину, дїйсно, в сїм місцї текст лїтописи однаково мусить мати пропуск або перекрученнє коло слів: ”б Ђ бо Инъгваръ с Ляхы”.

До річи зауважу, що шлюб Лєшка з Інгварівною, коли тримати ся тексту Галицької лїтописи, треба класти не на 1207 р., як робив Дроба (c. 384), д. Бальцер (с. 265), а трохи пізнїйше, в р. 1208-9; що правда, можна не тримати ся так близько тексту і припускати, що і тут лїтописець не держить ся дїйсного порядку подїй, але тодї ми тратимо всяку хронольоґічну підставу для датовання сього шлюбу.

4. Повішеннє Ігоревичів (до c. 28).

Сей сензаційний епізод в наших джерелах згаданий лише коротко, і з ним вяжуть ся ріжні трудности. І так задає трудність питаннє — скільки князїв було повішено тодї. Новгородська лїтопись каже виразно, що в Галичу повішено двох Ігоревичів (”брата моя — два князя”, каже Всеволод). Тим часом в Галицькій лїтописи згадано трох взятих в неволю князїв — Романа, Сьвятослава і Ростислава, і з контексту виходило б, нїби повісили їx усїх трох. Воскресенська лїтопись також говорить, що Галичане „изъимаша князя своя Игоревичи 3, Романа съ братома, и бивше ихъ пов Ђ сиша ихъ”. Отже маємо дві катеґоричні і з собою суперечні звістки, і між ними вибирати досить трудно. Думаю одначе, що ми скорше повинні тримати ся слів Новгородської літ. Вправдї можна-б толкувати, що Ростислав був братанич, а не брат, але трудно думати, щоб Всеволод мав охоту згадувати тільки про братів і замовчав братанича, тим більше, що мова іде про братів в третїх, отже слово „брата” треба розуміти в загальнїйшім значінню — свояків. Коли додати ще, що Галицька лїтопись, вичисляючи всїх Ізяславичів по їх поворотї до Галичини (c. 484), не згадує між ними Ростислава і знає тільки трох братів Ігоревичів, з котрих Володимир в руки бояр не дістав ся, то з того всього я б уважав найбільш правдоподібним такий вивід, що Ростислав був якийсь стороннїй князь, союзник Ігоревичів, і хоч був узятий в неволю, повішений не був, а звістка Воскресенської лїтоп., знавши трох Ігоревичів у Галичинї, уважали всїх трох їх повішеними, але хибно.

Другу трудність задає хронольоґія сеї подїї. Давнїйше я виходив з дати походу Ростиславичів на Київ, приймаючи 1214 р. 1 Новгор. лїтописи (Исторія Кіев. з. c. 274, Історія України-Руси II c. 180-1 і 344), але датованнє Новгородської лїт. не певне (1 сїчня сиропустна недїля не була в сих роках), а розважаючи галицькі подїї, бачу, що повішеннє Ігоревичів тяжко виносити далї за осїнь 1211 р., і тому дата походу Ростиславичів на Київ в Воскресенській лїтописи — 1212 р., набирає важного значіння.

Окрім руських джерел згадують про сю подїю катальоґ краківських біскупів — Monum. Роl. hist. III c. 353 і Длуґош II c. 191. Семкович зачисляє се Длуґошове оповіданнє до катеґорії зачерпнених з незвістних нам руських лїтописей (Krytyczny rozbior c. 53), але сим разом помиляєть ся: Длуґош опирав ся тут на тій же звістцї, яку стрічаємо ми в згаданім катальоґу (т. зв. V, про відносини його до тексту Длуґоша Семкович приймав погляд Кентжиньского — ор. c. с. 37-8). Вона звучить: post hec Sulislaus castellanus sandomiriensis secundum ducis Lestkonis mandatum cum exercitu Polonorum Russiam intrat et Swyantoslaum ducem patrem vxoris Conradi (мазовецького) cum aliis quatuor ducibus captos in eculeo miserabiliter suspendit, quoniam ita dux Lesthko iusserat. До сього короткого оповідання приробив Длуґош загальний вступ і змінив оповіданнє о стільки, що у нього тих князїв Сулїслав забирає в Польщу, а Лєшко потім випускає їх на волю. Що маємо тут до роботи з комбінаціями Длуґоша, показують імена тих чотирох князїв, яких нїби то Сулїслав узяв в неволю: Длуґош перенїс їх з свого оповідання під р. 1206 (замість 1216), наслїдком помилки, бо вичитавши про боротьбу 1216 р., він помішав Володимир суздальський з Володимиром волинським, суздальських князїв з волинськими, і подумав, що то йде мова про волинських князїв.

Що до самої звістки катальоґу, то вона служить досить покрученим відгомоном участи Сулїслава, або як його зве Галицька лїтопись — Судислава Бернатовича (Іпат. c. 485) в кампанїї, що закінчила ся повішеннєм Ігоревичів; з них оден був тестем польського князя — звідти заінтересованнє сим фактом. З огляду на такий характер сеї звістки брати серіозно подробицї, що повішено було тодї пять князїв, не можна. Проф. Бальцер, що в своїй Ґенеальоґії (c. 270-3) перевів докладну критичну аналїзу сеї звістки, припускає, що в нїй злучено до купи два факти: похід Сулїслава на Володимир, що закінчив ся неволею Сьвятослава (Іпат. c. 482, участь Сулїслава в сїм походї, розумієть ся, тільки гіпотетична) і участь його в Кампанїї проти галицьких Ігоревичів. Але для такого припущення нема властиво потреби.

5. Спишська умова й коронація Кольомана (до c. 31-3).