Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

забринів страх. Гаррі не міг зрозуміти, чому, адже в залі не було вже нікого, окрім них самих, ридаючої Белатриси, яку й досі не відпускала статуя чарівниці, та фенікса-пташеняти Фоукса, що кволо попискував на підлозі...

І тут Гаррін шрам вибухнув, і він зрозумів, що вмирає. Це був абсолютно пекельний, абсолютно нестерпний біль...

Його вже не було в цій залі, він був обмотаний кільцями якоїсь істоти з червоними очима, так туго, що Гаррі вже не знав, де закінчувалося його власне тіло і де починалося тіло істоти. Вони злилися в єдине ціле, пов'язані спільним болем, і не було рятунку...

А тоді істота заговорила Гарріними вустами, і він у муках відчув, як рухається його щелепа...

— Убий мене, Дамблдоре...

Гаррі був засліплений і помирав, кожною клітиною тіла волаючи про порятунок. Він відчув, як істота знову скористалася його вустами...

— Якщо смерть — це ніщо, Дамблдоре, то вбий хлопця...

Тільки б припинився цей біль, — думав Гаррі... — хай би нас убили... закінчуй, Дамблдоре... смерть — це ніщо порівняно з цим...

І я знову побачу Сіріуса...

Серце Гаррі затріпотіло від хвилювання, і тут кільця істоти ослабли, а біль ущух. Гаррі лежав долілиць, без окулярів, і тремтів, немовби підлога була крижана, а не дерев'яна...

А ще в залі лунали голоси, багато голосів...

Гаррі розплющив очі й побачив свої окуляри біля ніг безголової статуї, що перед цим його охороняла, а тепер лежала на спині, потріскана й нерухома. Надів їх, підняв голову й побачив прямо перед собою гачкуватий ніс Дамблдора.

— З тобою все гаразд, Гаррі?

— Так, — відповів він. Ним так трясло, що він ледве тримав голову. — Так, я... а де Волдеморт, де... хто всі ці... що...

У великій залі було повно людей. Підлога віддзеркалювала смарагдово-зелені язики полум'я, що ожило в усіх камінах уздовж стіни, і там з'являлися усе нові й нові чарівники та чарівниці. Коли Дамблдор допоміг йому встати, Гаррі побачив, що маленькі золоті статуї ельфа-домовика та ґобліна ведуть попід руки приголомшеного Корнеліуса Фаджа.

— Він тут був! — закричав чоловік у яскраво-червоній мантії з волоссям, зав'язаним на потилиці у хвостик, показуючи на купу золотих уламків з протилежного боку зали, де зовсім недавно лежала під статуєю Белатриса. — Я бачив його, містере Фадж! Клянуся, це був Відомо-Хто, він схопив жінку і роз'явився!

— Я знаю, Вільямсоне, знаю, я сам його бачив! — белькотів Фадж. З-під його смугастої мантії виднілася піжама, він важко дихав, наче щойно пробіг кілька кілометрів. — Мерлінова борода... тут... тут!.. у Міністерстві магії!.. пресвяті небеса... просто неймовірно... слово честі... як таке могло?..

— Корнеліусе... — сказав, помітно втішений, що з Гаррі все гаразд, Дамблдор і вийшов наперед (усі помітили його аж тепер — дехто наготував чарівні палички, а інші просто ошелешено дивилися. Статуї ельфа й ґобліна заплескали в долоні, а Фадж з несподіванки підстрибнув, і його ноги в капцях відірвалися від підлоги). — Якщо ти спустишся у відділ таємниць, то в залі Смерті знайдеш кількох утікачів-смертежерів, зачаклованих протироз'явним закляттям. Вони очікують твого рішення, що з ними робити.

— Дамблдоре! — отетеріло зойкнув сам не свій Фадж. Ти... тут... я... я...

Він дико зиркнув на аврорів, яких привів з собою, й було очевидно, що вже збирався, мабуть, крикнути: "Хапайте його!"

— Корнеліусе, я готовий боротися з твоїми людьми... і знову перемогти! — погрозливо застеріг Дамблдор. — Але кілька хвилин тому ти на власні очі бачив доказ того, що я цілий рік казав правду. Лорд Волдеморт повернувся. Ти увесь цей час полював не за тим, за ким було треба, тож нарешті настав час прислухатися до здорового глузду!

— Я... ні... ну... — почав було Фадж, озираючись довкола, ніби сподівався, що хтось підкаже, як вчинити. Коли ж ніхто не обізвався, він звелів: — Дуже добре... Доліш! Вільямсон! Спустіться у відділ таємниць і подивіться... Дамблдоре, ти... ти повинен пояснити... фонтан Магічної братії... що сталося? — трохи не заскімлив він наприкінці, поглядаючи на підлогу з розкиданими рештками статуй чарівника, чарівниці й кентавра.

— Ми про це поговоримо після того, як я відішлю Гаррі назад у Гоґвортс, — сказав Дамблдор.

— Гаррі... Гаррі Поттера?

Фадж обернувся і вп'явся очима в Гаррі, що й далі стояв під стіною біля лежачої статуї, яка охороняла його під час двобою Дамблдора з Волдемортом.

— Він... тут? — Фадж спантеличено розглядав Гаррі. — Як... Що це означає?

— Поясню згодом, — повторив Дамблдор, — коли Гаррі повернеться до школи.

Він пішов від басейну туди, де на підлозі лежала золота голова чарівника. Спрямував на неї чарівну патичку й пробурмотів: — Летус! — Голова засяяла блакиттю, кілька секунд зі стуком і брязкотом потрусилася на дерев'яній підлозі, а тоді знову завмерла.

— Стривай, Дамблдоре! — запротестував Фадж, коли Дамблдор підняв з підлоги голову й поніс її до Гаррі. — Ти не маєш дозволу на використання цього летиключа! Не можна такого виробляти на очах у міністра магії! Ти... ти...

Він затнувся, коли Дамблдор владно глянув на нього поверх своїх окулярів-півмісяців.

— Підготуєш наказ про звільнення з Гоґвортсу Долорес Амбридж, — звелів Дамблдор. — Скажеш, щоб твої аврори припинили розшук мого вчителя догляду за магічними істотами, бо він має повернутися на роботу. Пожертвую тобі сьогодні... — Дамблдор витяг з кишені годинника з дванадцятьма стрілками й подивився на нього, — ...півгодини свого часу, впродовж якого ми, гадаю, зможемо обговорити усі важливі моменти того, що тут сталося. Після цього буду змушений повернутися до школи. Якщо буде потрібна моя допомога, зі мною завжди можна зв'язатися у Гоґвортсі. До мене дійдуть листи, адресовані директорові.

Фадж іще більше вибалушив очі, роззявив рота, а його кругле обличчя, облямоване розкошланим сивим волоссям, порожевіло.

— Я... ти...

Дамблдор повернувся до нього спиною.

— Бери летиключа, Гаррі.

Дамблдор простяг йому золоту голову статуї, і Гаррі поклав на неї долоню, не думаючи, що буде далі й де він опиниться.

— Побачимося за півгодини, — тихо сказав Дамблдор. — Раз... два... три...

Гаррі відчув знайоме смикання за уявний гачок біля пупа. Блискуча дерев'яна підлога провалилася з-під ніг. Велика зала, Фадж і Дамблдор зникли, а він помчав кудись у вирі барв та звуків...

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ —

Втрачене пророцтво

Гаррі відчув під ногами тверду поверхню. Коліна підігнулися, а золота голова чарівника з лунким брязкотом упала на підлогу. Гаррі озирнувся й побачив, що прибув у Дамблдорів кабінет.

За час директорової відсутності тут усе знову стало на свої місця. Делікатні