Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

коли її політику й напрямки економічного розвитку визначають представники кланів, груп, що керуються у своїх вчинках винятково особистими або корпоративними інтересами? А ті, кого я поставив, щоб забезпечили порядок у країні? Силовики обернулися на слабаків. Не лише потурають олігархам, а вже давно зрослися з ними пуповинами — не розірвеш. Прямо-таки сіамські близнюки. Подонки, бля… подонки.

Якби я не брав, чи не брали б вони? Чорта з два! Шакали! Стерв’ятники! Так та звірина хоч задовольняється падлом, а цим подавай найкращі шматки. І якщо б я навіть заборонив обдирати країну, вони це робили б все одно. Нишком. Або ні, не так. Вони б збилися у зграю і розірвали мене. Я ж вчиняю по-божеськи. Даю їм можливість жити безбідно. А ті крихти, що вони мені підносять, так хіба я їх для себе приймаю? Хто ж мені дасть стільки потрібних грошей на наступні вибори? Якщо я сам про себе не подбаю — мене ж викинуть з крісла ще до того, як офіційно вступить на посаду інший. І ці гієни побіжать до нього, клянучись у відданості, ганячи й ганьблячи мене. Того, хто дав їм і хліб, і до хліба. Подонки, бля… подонки!

Чи стане моїх капіталів, щоб у разі чого забезпечити собі спокійне життя за кордоном? І чи знайдеться хоч одна з держав, яка б наважилася мене прийняти в статусі біженця, якщо це бидло, що називає себе народом, остаточно здуріє?

Завтра мені треба буде щось пояснювати цьому народу. Преса, телекамери… Що я скажу?»

Президент заплющив очі. Він виснажився. Важко йому думати, важко. Треба заснути. Ранок мудріший від вечора…

А що, справді, може сказати людям Президент держави, якого давно вже таким не вважає більшість її громадян? Закличе до миру і злагоди, як він завжди робить, коли не знає, що сказати? Розпишеться у своїй неспроможності? Розповість, як за роки його одноосібного правління він створив ситуацію, коли країну поставлено на межу громадянської війни? Щоправда, хто з ким воюватиме, коли, здається, всі єдиної думки: саме він, Президент, привів Україну до ганебного стовпа, до ганебного роздоріжжя, за якими можлива перспектива жебрацтва й бідності на десяток років. А далі — ціле покоління українців проклинатиме його за дволикість, брехню, здирництво, потурання його опричникам-прокурорам, хабарникам-суддям. Десятиліттями в його бік лунатиме українське національне «Ганьба!» як найбільш м’яке визначення його багаторічного злочинного керування. Палатимуть вогнища з його брехливих книжок, які за нього хтось написав. Це — фінал і фініш будь-якого деспота, узурпатора, тупого правителя.

Єдине, за що Президентові можна буде подякувати, так це за те, що своїми діями він з бидла, з овець і баранів зробив НАРОД! Якого вже не загнати до ярма ні пряником, ні батогом. Народ, який ще хоч і вірить іноді месіям та іншим брехунам, але вже починає сумніватися наперед і чекає на свій слушний час. Хоч би в який колір одягнулися завтра вулиці, скоро він буде на всіх один — це колір боротьби й непокори, правди й надії.

З

На екстрену нараду в заміський особняк Віктора Романовича Клютова прибули Микола Якович Назаров і Юрій Володимирович Бойченко. Усі втрьох, без помічників і охорони, розмістилися в літньому павільйоні: благо, надворі балує теплом весняне сонце, відчинені фрамуги величезних вікон забезпечують доступ свіжого повітря. На невеличкому низькому столику — лише мінеральна вода.

— Розпатякувати й жувати соплі не буду, — почав Клютов. — Розповім про останні події коротко. Операція, яку ми готували кілька місяців, провалилася. Я ще не знаю, кому за це дякувати, але об’єкт живий і здоровий, а причетні до

операції люди затримані й, схоже, не сьогодні-завтра розколються. Якщо вже не розкололися. До нас есбеушники з прокурорами не доберуться — організовано все так, що кілька ступенів захисту все-таки забезпечують нашу непричетність до операції. Але позиція голови СБУ може змінитися під тиском обставин, і він, як у більшості ситуацій, спробує перекласти відповідальність на голови інших. Тобто — на наші. Звичайно, якщо від самого початку він не вів подвійної гри, що зовсім не виняток.

— Вікторе Романовичу, — заметушився, сидячи на шкіряному дивані, Назаров, — хоч без подробиць: що трапилося?

— Граната, яку кинув виконавець, не вибухнула. Точніше, розірвалася, але не завдала шкоди нікому. Тобто виявилася несправною. Або, мабуть, її підмінили. А значить — про операцію знали не лише ті, кому це належало. Кагебня все-таки спрацювала. Недооцінили ми їх, недооцінили, — Клютов зіщулив очі.

— Може, нам на деякий час від гріха подалі чкурнути за кордон? — не втримався Бойченко. — Бо якщо Папа поворушить мозком, то може ще щось там собі навидумувати…

— От-от. Саме ти, Юрію, і чкурнеш, а ми залишимося тут. І не тому, що ми не боїмося, а тому, що груповий від’їзд викличе підозру. За кордон же, безперечно, треба їхати, щоб про всяк випадок хоч хтось зміг використати наші закордонні гроші для подальших потреб, у тому числі й для можливого нашого спасіння. Хто б не виявився потім у владі, ще ніхто не залишався байдужим до грошей. Можливо, не доведи Господи, будемо відкуповуватися, — Клютов перехрестився.

— Так, а що робити з тими, кого заарештували? — запитав Назаров.

— Треба терміново перервати ланцюжок. Той, хто безпосередньо кидав гранату, повинен покаятися перед Богом і спокутувати гріх. І ми йому в цьому допоможемо, — Клютов говорив рішучо і впевнено. — Я вже попросив тюремника, щоб прослідкував за безумовним виконанням заарештованим розпорядку дня.

4

Голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун був зовні спокійний і впевнений. Усі, які в цей час перебували у його кабінеті, знали, чому їх зібрали так терміново. І здогадувалися, чому нарада не розпочинається. Берун сидів у кріслі, покручувався сюди-туди й