Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

потужно струсонути своїх вічних керманичів — партійне керівництво.

— Та вони підтирачами завжди були й ними залишилися. Ніякої їхньої самостійності влада ніколи не допустить.

— Так, були. Але часи змінювалися. Справа не лише в тому, що молоде на той час покоління кадебістів начиталося архівних матеріалів, з яких дізналося правду про масові репресії, про мільйони невинно убієнних, а в Україні — ще й про штучний голодомор, організований з Кремля партійними злочинцями. Сама методика роботи співробітників КДБ передбачала спілкування з агентурою, яка нерідко перебувала на найвищих щаблях соціальної драбини. Серед них були академіки, маститі письменники, поети, члени уряду, філософи, політична позиція яких часто контрастувала з тією, що вважалася офіційною. Ти знаєш, що в органи держбезпеки завжди набирали найрозумніших, найлояльніших до влади, фізично і здебільшого морально стійких людей, які вміли не лише виконувати накази, а й… думати. Так-от, спілкуючись зі своїми конфідентами (а серед них чимало розумних, чесних і порядних громадян, які об’єктивно й критично ставилися до влади і партії, що, звичайно ж, в СРСР ототожнювалися, і до того, що коїлося в донедавна могутній, а на початку 80-х років — убогій і розваленій країні), кадебешники мало-помалу всотували в себе ті вільні думки, проти яких покликані були боротися. Високопоставлені, авторитетні й шановані в суспільстві громадяни, які за сумісництвом були волею долі ще й агентами КДБ, не боялися вести крамольні бесіди зі своїми «наставниками», які переважно були від них значно молодші за віком і менш досвідчені в суто життєвих питаннях. Тому зрештою ще невідомо, хто кого завербував і хто кого виховував. Оперативні працівники слухали, розуміли, мовчали і робили висновки. І вони, ці висновки, не завжди були на користь тій-таки владі й партії.

Тому, коли настав час перебудови й у суспільство вилилося море історичного шоку, найбільш підготовленими до нього виявилися співробітники органів держбезпеки.

Телефонна мелодія Бетховена шаленими варіаціями нагадала про те, що час розмови вичерпано. Чоловік у сірому костюмі натиснув на кнопку мобільного.

— Ало, так, «над Карпатами — хмари».

— Більше нічого не могли вигадати? — мужчина в замшевій куртці знову скептично усміхнувся.

— Там, — чоловік у костюмі очима показав на стелю, — теж є романтики. Вони ще граються у війну, хоча наважилися на таку ризиковану й складну справу. Завтра нам усім можуть вирвати яйця, але сьогодні ми — рятівники Вітчизни. — Чоловік на мить заплющив очі. — Я б тобі міг ще багато дечого розповісти цікавого. Можливо, якщо залишимося (тьху-тьху-тьху) живими, я це зроблю, але зараз нам уже час іти. Здається, усе готово.

2

Президента винесли із «зони замаху» і швидко відвезли до найближчого військового шпиталю. Він знепритомнів ще там, на очах у сотень своїх громадян, батьком яких пафосно називався. Чи вірив він сам у те, що говорив, звертаючись до жителів України «моя націє», «мій народе», «любі друзі»? У те, що обіцяв, до чого закликав?

Тоді Президент не встиг вимовити й слова. Тільки-но вийшов зі свого броньованого автомобіля, як з натовпу в його бік полетів якийсь предмет. Президент бачив, як той предмет наближався до нього. Йому навіть здалося, що він чує, як та річ відтворює звуки, подібні до виття бомби, що падає з німецького літака. Як у фільмі. З того далекого дитинства. Ось вона стрімко наближається, він усвідомлює, що за секунду цей предмет вдарить у нього. І неодмінно вибухне й уб’є його. Бо той предмет здався Президентові схожим на армійську гранату Ф-1 («лимонку»), і тому він усвідомлював, що від цієї штуки не вижити. Це все промайнуло в соту частку секунди. Президент упав до того, як граната (а то була таки вона) долетіла до нього. Вона впала біля Президента. І враз гучний вибух змусив свідків цього дійства затулити вуха.

Але Президент його не чув, хоча вибух був таким, що його чули й за межами подвір’я університету. Граната не розлетілася на дрібні частинки-осколки, а лише розкололася на кілька частин, які потім ще довго лежали, пронизувані сотнями очей, доки не прибули спеціалісти з вибухової справи.

…Повіки Президента здригнулися. Стеля білим простирадлом розстелилася перед очима.

Що трапилося? Де він?

Виринали в пам’яті вихід з машини, люди, предмет, що свистів і летів просто в нього. Президент знову мало не знепритомнів. Він живий. Так, зараз він живий, але тоді він упав. З переляку. Його не поранено. Так, він просто впав з переляку. Він боягуз. Який з нього Президент? Він на очах у тисяч людей (а тепер, певне, це побачив по телевізору весь світ) наклав у штани. «Ой, Боже мій! Що тепер почне говорити Мар’я Олексіївна».

«Чому так сталося? Хто ті люди, що наважилися на цей крок? Як посміли? Де була його охорона? Що робить взагалі Служба безпеки, якщо на першу особу держави вчинено замах? І чому залишився живим?

На ці запитання треба знайти відповідь. І він це зробить. Згодом. А зараз треба з’ясувати інше.

Чому мене не люблять? Нехай прості люди, які ні біса не петрають у політиці: їм хоч рай збудуй на землі — вони незадоволені й будуть ремствувати. А це ж я, це я витягнув

країну з економічної ями. Це ж моя голова так розставила владні сили, щоб усі ці хижаки гризли одне одному горлянки, не чіпаючи при цьому мене, і зважали на кожний порух навіть мого мізинця.

Тоді де ж я прорахувався? Кого не зняв з посади вчасно, кого не призначив?

А з іншого боку, що я особисто як Президент зробив, щоб обмежити вплив олігархів на державні справи? Вони проникли в усі управлінські структури, а я, виходить, тільки сприяв цьому. Що, я не бачив цього всього, чи що? Хіба держава може належно виконувати свої функції,