Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

ще з Чехії та Моравії — оті «німчаки», як їх називає Яків. Двір у Брюнні витрачає на них чималі гроші, замовляє для всіх мундири, а згодом, коли вони вже стоять в одностроях, Яків ділить своє невеличке військо на хоругви. На столі перед ним лежать ескізи мундирів, знамен, плани розташування війська. Кожен ранок Володаря починається однаково. Він виходить на балкон і, спираючись на кам’яну балюстраду, звертається до своїх солдатів на муштрі:

— Для того, хто не слухатиметься моїх слів, місця при моєму дворі не буде. Той, хто тут лаятиметься, хай одразу забирається геть. І якщо хтось казатиме, що моя ціль — пуста, теж хай зникне з моїх очей.

Іноді тихішим голосом додає:

— Колись я приходив нищити й викорінювати, а тепер прищеплюю й будую. Я хочу навчити вас королівських манер, бо голови ваші для корони призначені.

Щомісяця Яків приймає при своєму дворі десятки паломників. Одні приїжджають, аби лише провідати Володаря, інші, молодші, залишаються на довше. Для неодружених дівчат і хлопців почесним вважається провести рік на службі в Якова. Вони привозять із собою гроші, які одразу залишають на депозиті в інтенданта.

Будинок на Петерсбурґер Ґассе — солідний, триповерховий. Важка дерев’яна брама веде у внутрішнє подвір’я, де розташовані стайня, каретний двір, склади дров і кухня. На Петерсбурґер Ґассе, яка веде просто до катедри Святих Петра і Павла, виходять вікна найкращих кімнат, хоч сюди й падає тінь від величезної споруди костелу. На другому поверсі живуть Володар із Евою, а ще тут зупиняються Рох і Юзеф, коли приїжджають із Варшави. Тут розташовані й покої для важливих гостей, для статечних братів і сестер. Коли до Брюнна навідуються старші браття, як-от Воловські, Якубовський, Дембовські чи Лабенцькі, то ночують тут. У кінці лівого крила міститься кабінет Володаря, в якому він приймає своїх гостей. З чужими зустрічається внизу, біля подвір’я. Ще тут є велика зала, в якій попередній власник влаштовував бали, а тепер у ній відбуваються зустрічі й науки. З боку подвір’я розташований «кіндерґартен», де навчають наймолодших дітей. Володар не любить немовлят, тому кожна жінка, тільки-но народивши, має на певний час повернутися до Польщі, до родини, хіба що Володар вирішить інакше: адже у деяких він любить смоктати молоко.

На третьому поверсі містяться покої для чоловіків та жінок, а також кімнати для гостей. Їх облаштували чимало, але вони все одно не можуть вмістити всіх охочих. Подружнім парам Володар не дозволяє жити разом. Сам вирішує, хто з ким має спати, і в цих справах ще ніколи не було суперечок.

Певна річ, така атмосфера сприяє закоханостям і романам. Буває, хтось, хто вже заслужив прихильність Володаря, просить можливості зблизитися з конкретним чоловіком чи жінкою. Володар іноді дозволяє, іноді ні. Так нещодавно було з донькою Єзерянського, Маґдою Ґолінською, яка дещо знічено благала Володаря, аби дозволив їй зблизитися з Якубом Шимановським із двірської гвардії, хоч вона й заміжня за Якубом Ґолінським, який через торгові справи залишився в Польщі. Володар довго не давав згоди, але потім, зачудувавшись красою й виправкою гвардійця, таки поступився. Згодом виявилося, що дарма.

За будинком і стайнями є город, на якому ростуть переважно трави й петрушка. Груша, що родить дуже солодкі плоди, приваблює ос із цілого міста. Під тією грушкою теплими вечорами зустрічається вся молодь із дому, до них приєднуються ті, що живуть на квартирах у місті. Тут точиться справжнє життя. Буває, молодь приносить музичні інструменти, і починається музикування, зливаються воєдино мови й мотиви. Грають і співають, аж доки їх не проганяє хтось зі старших. Тоді, спитавши дозволу, вони йдуть до скверу біля катедри.

Коней у стайні тримають лише вряди-годи, за винятком однієї пари, потрібної на щодень. Решта перебуває у стайнях під містом. Гарні румаки; жодна пара не схожа на іншу. Коли Володареві потрібно в дорогу, когось посилають верхи до Обровіц[145], і він повертається з кіньми і каретою.

До костелу Володар ходить пішки, він поруч. З вікон будинку видно його масивні кам’яні мури. Вежа катедри здіймається над цілим містом. Коли дзвонять дзвони, всі, врочисто одягнені, збираються у внутрішньому подвір’ї й рушають колоною. На її чолі крокують Володар з Евою, за ними — старші браття й сестри, нарешті, молодь. Верховодять молоддю сини Якова, які нещодавно приєдналися до батька й сестри. Відчиняється брама, і всі поволі наближаються до катедри. Шлях недовгий, тож крокують вони повагом, статечно, щоб витріщаки встигли на них надивитися. Мешканці Брюнна заздалегідь займають місця уздовж цього відтинка вулиці, щоб подивитися на парад. Найбільше зачудування викликає сам Володар, бо він народився королем: високий, плечистий, Яків здається ще вищим завдяки турецькій фесці, якої майже ніколи не знімає, і широкому плащу з горностаєвим коміром, який був би до лиця королю. Помічають люди і його турецькі папучі з задертими носаками. Ева викликає окремий захват. Вбрана наймодніше з усіх, з високо піднятою головою, у зеленувато-блакитному чи рожевому, вона пливе поруч із батьком, наче хмаринка, і по ній ковзають погляди натовпу, наче вона — істота з якоїсь іншої, тонкої матерії, недоторканна.

Ранньою весною 1774 року, коли Яків знов нездужає (цього разу — через нестравність шлунка), він велить привезти з Варшави Луцію, дружину Казімежа Шимона Лабенцького, ту саму, яка в Ченстохові годувала його власним молоком. Позаяк тоді він одужав, тепер хоче повторити терапію. Луція без зайвих розмов пакується разом з дитиною та сестрою і прибуває за викликом. Пів року годує Володаря, а потім Яків відсилає її назад. Він дедалі більше часу проводить у Відні.

Влітку до Еви прибуває цілий гурт дівчат. Із Варшави їх приїхало вісім: дві молоді Воловські, Лянцкоронська, Шимановська, Павловська, Текля Лабенцька, Котлярівна та Ґрабовська. Прибули вони двома каретами з ескортом братів і кузенів. Після двох тижнів дороги стали веселою компанією. Дівчата — кмітливі, миловидні, щебетливі. Яків дивиться на них з вікна, коли вони виходять з карет, пригладжують зім’яті спідниці, зав’язують під підборіддям стрічки капелюшків. Схожі на виводок курчат. Вивантажують з карет кошики й скриньки; випадкові перехожі аж зупиняються, побачивши цю несподівану концентрацію краси. Яків оцінює їх поглядом. Завжди найгарніші з усіх — Воловські. У них — якась нахабна рогатинська краса, дарована їм природою. Серед дітей Воловських немає некрасивих. І все ж той щебет дратує Якова, він сердито відвертається від вікна. Велить їм гарно вбратися і прийти після вечері до довгої зали, де чекатиме на них із кількома старшими братами й сестрами. Яків сидить у червоному