Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

волосинки. На мить до мене прийшла бездоганна, чиста ясність розуму, неначе я виринув із води, щоб подихати, і я швидко заплющив очі, намагаючись зануритись у Кам’яне Серце.

Воно не прийшло. Цей холодний, мовчазний стан уперше в житті мені не вдався. Я заплющував очі, та мою увагу однаково відвертала Фелуріян. Її солодкий подих. Її м’які груди. Наполегливі, напіввідчайдушні зітхання, що виривалися з голодних, ніжних, як пелюстки, губ…

Камінь. Не розплющуючи очей, я загорнувся у спокійну раціональність Кам’яного Серця, наче в мантію, і лиш тоді наважився бодай подумати про неї знову.

Що я знав? Я пригадав сотню історій про Фелуріян і визначив наскрізні теми. Фелуріян вродлива. Зачаровує смертних чоловіків. Вони йдуть за нею до Фею й помирають у її обіймах.

Як вони помирають? Здогадатися було неважко: від крайнього фізичного напруження. Це дійсно було доволі виснажливо, і, можливо, домосідові чи кволій людині велося б не так добре, як мені. Тепер же, коли я перестав на це зважати, все моє тіло почало скидатися на добре витиснуту ганчірку. Плечі нили, коліна палали, а на шиї виступили солодкі сліди від любовних укусів — від правого вуха вздовж грудей до…

Моє тіло спалахнуло, і я поліз углиб Кам’яного Серця, доки мій пульс не сповільнився і я не зміг викинути думку про Фелуріян із чільного місця в голові.

Мені згадувалися чотири історії, в яких чоловіки верталися з Фею живими. В усіх казанки були потріскані, як гончарські камінчики. Яким чином проявлявся їхній безум? Одержимістю, випадковою загибеллю через відірваність від реальності та виснаженням від крайньої меланхолії. Троє померли щонайбільше за виток. У четвертій історії йшлося про чоловіка, який протримався майже пів року.

Але щось не сходилося. Ніде правди діти, Фелуріян була прегарна. Вправна? Поза сумнівом. Але так, щоб кожен гинув чи божеволів? Ні. Це було просто малоймовірно.

Я не хочу знецінити цей досвід. Ані на мить не сумніваюся, що раніше це цілком природно позбавляло чоловіків здорового глузду. Однак я знав, що сам цілком психічно здоровий.

Я ненадовго замислився, чи не з’їхав із глузду, сам того не знаючи. Тоді розглянув можливість того, що завжди був не при своєму розумі, визнав, що це ймовірніше за перше, а відтак викинув із голови обидві ці думки.

Я лежав на місці, не розплющуючи очей і насолоджуючись своєрідною тихою млістю, якої ще ніколи не відчував. Посмакував цю мить, а тоді розплющив очі та приготувався тікати.

Я окинув поглядом шатро, його шовкові фіранки й розкидані в ньому подушки. Це були лише оздоби для Фелуріян. Посеред усього цього лежала вона, з округлими стегнами, стрункими ногами та пружними м’язами, що ворушилися під шкірою.

Вона стежила за мною.

Якщо вона була прекрасна під час спочинку, то коли не спала, була вдвічі прекрасніша. Під час сну вона була малюнком вогню. А поза сном була самим вогнем.

Вам може видатися дивним, що в ту мить я відчув страх. Може видатися дивним, що на відстані витягнутої руки від найпривабливішої жінки на світі я раптом згадав, що смертний.

Вона всміхнулася — її усмішка була подібна до ножа в оксамиті — й потягнулася, наче кішка на сонці.

Її тіло було створене, щоб розтягуватись. Напружилися вигин її спини та її гладенький живіт. Коли вона ворухнула руками, її округлі повні груди піднялись, і я раптом відчув себе оленем під час гону. Моє тіло відреагувало на неї, і хтось неначе загамселив по холодній байдужості Кам’яного Серця гарячою кочергою. Моє самовладання на мить зникло, і певна, не така дисциплінована, частина мого розуму заходилася складати пісню для Фелуріян.

Я не міг приділити увагу приборканню цієї частини себе. Тож зосередився на тому, щоб уберегтися всередині Кам’яного Серця, ігноруючи як її тіло, так і ту настирливу частину свого розуму, що складала римовані куплети в якомусь далекому закутку моєї голови.

Це було не найпростішою річчю на світі. Власне кажучи, порівняно з цим переживати звичні труднощі симпатії було легко, як скакати. Якби не підготовка, здобута в Університеті, я став би зламаною жалюгідною істоткою, міг би зосередитися лише на власному полоненні.

Фелуріян поволі припинила тягнутися, розслабилася й поглянула на мене старими-престарими очима. Очима, не схожими ні на що з того, що я досі бачив. Колір у них був приголомшливий…

Ті очі, літній присмерк їх,

…своєрідна присмеркова синь. Вони були приголомшливі. Ба більше…

Легеньке пурхання повік,

…вони геть не мали білків…

Багрець небес вуста обпік…

Я зціпив зуби, відірвав від себе ту частину, що торохтіла без упину, і запроторив її у віддалений куточок свого розуму: хай співає сама до себе.

Фелуріян схилила голову набік. Очі в неї були уважні й холодні, наче у птаха.

— чому ти такий тихий, коханий вогнику? я тебе загасила?

Її голос видавався дивним. Йому геть не була властива різкість. Він був утіленням тихої плавності, скидався на шма­точок бездоганно відшліфованого скла. І голос Фелуріян, попри всю свою дивну м’якість, біг по моєму хребту так, що я почувався котом, якого щойно погладили аж до кінчика хвоста.

Я відступив іще далі вглиб Кам’яного Серця, відчув, як воно оточує мене, холодне й заспокійливе. Однак, хоча моя увага в основному була зосереджена на самовладанні, дрібна, божевільна, лірична частина мого розуму вийшла на передній план і сказала:

— Загасила? В жодному разі. Хоч я й занурився в тебе, я палаю. Поворот твоєї голови подібний до пісні. Подібний до іскри. Він наче подихом вогонь роздмухує в мені, а той реве твоє ім’я в шаленстві навіснім.

Обличчя Фелуріян посвітлішало.

— поет! я мала би здогадатися, що ти поет, із того, як рухалося твоє тіло.

Її лагідний тихий голос ізнову заскочив мене неготовим. Річ була не в тому, що вона говорила з придихом, хрипкувато чи пристрасно. Нічого аж настільки дешевого чи награного. Однак, коли вона говорила, я мимоволі звертав увагу на те, що її дихання виривається з грудей, минає м’яку солодкість її горла, а тоді оформлюється в обережній грі губ, зубів і язика.

Вона наблизилася до мене накарачках крізь подушки.

— ти був схожий на поета, полум’яного та прекрасного, — коли вона обхопила моє лице руками, її голос звучав не гучніше за подих. — поети лагідніші. вони кажуть дещо гарне.

Я знав лиш одну людину зі схожим голосом. Елодіна. Іноді його голос наповнював повітря так, ніби його слухав сам світ.

Голос у Фелуріян був не звучний. Не наповнював лісової галявини. Її голос був затишшям перед раптовою літньою бурею. Він був м’який, наче легкий дотик пір’їнки. Від нього моє серце хиталося в грудях.

Коли вона так говорила, називала мене поетом, я не наїжачувався й не скреготів зубами. В її вустах це було найсолодшим назвиськом для людини. Така була сила її голосу.

Фелуріян провела кінчиками пальців по моїх губах.

— цілунки поетів найкращі. ти цілуєш мене, наче полум’я свічки, — вона прибрала одну руку й торкнулася власних вуст. Від цього спогаду її очі спалахнули.

Я взявся за її руку й ніжно її стиснув. Мої руки завжди