Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

видавалися граційними, та поряд із її руками здавалися грубими й неоковирними. Дихаючи їй у долоню, я заговорив:

— Твої цілунки — наче сонячне світло на губах.

Вона опустила погляд, і крильця метелика затанцювали. Я відчув, як моя бездумна потреба в ній слабшає, й почав розуміти. Це була магія, але геть не така, яку я знав. Не симпатія й не сиґалдрія. Фелуріян доводила чоловіків до божевілля від жаги так само, як моє тіло випромінювало тепло. Це було природно для неї, та вона могла це контролювати.

Її погляд ковзнув по купці моїх одягу та пожитків, неохайно розкиданих в одному кутку галявини. Вони здавалися ­дивовижно недоречними серед шовків і м’яких барв. Я по­бачив, як вона зупинила погляд на моєму футлярі з лютнею. Заціпеніла.

— мій вогник — солодкий поет? він співає? — її голос затремтів, і я відчув, як її тіло напружилося в очікуванні відповіді. Вона знову поглянула на мене. Я всміхнувся.

Фелуріян кинулася геть і принесла мій футляр із лютнею, наче дитина нову іграшку. Взявши його, я побачив, що очі в неї великі й… мокрі?

Я зазирнув їй у вічі й раптом зрозумів, на що має бути схоже її життя. Їй тисяча років і час від часу буває самотньо. ­Якщо хочеться товариства, доводиться зваблювати та прима­нювати. І заради чого? Одного вечора з кимось? Однієї години? Як довго може протриматися звичайний чоловік, перш ніж його воля зламається й він стане бездумним, як ошалілий пес? Недовго.

І кого вона зустрічає в лісі? Фермерів і мисливців? Як вони можуть розважати, ставши рабами її пристрастей? На мить мені стало її шкода. Я знаю, що таке самотність.

Я забрав лютню з футляра й заходився її настроювати. Випробував її, зігравши один акорд, і ретельно настроїв іще раз. Що зіграти найпрекраснішій жінці на світі?

Насправді визначитися було неважко. Батько навчив мене оцінювати аудиторію. Я заграв «Сестер Флін». Якщо ви ніколи не чули про цю пісню, я не здивований. Це весела і жвава пісенька про двох сестер, які пліткують, сперечаючись через ціни на масло.

Більшість людей хоче чути історії про легендарні пригоди й кохання. Але що зіграти істоті з легенди? Що заспівати жінці, яка була предметом кохання, відколи живуть смертні? Пісні про звичайних людей. Принаймні я на це сподівався.

Наприкінці вона радісно заплескала в долоні.

— ще! ще? — і всміхнулася з надією, схиливши голову набік, щоб показати, що це — прохання. Очі в неї були великі, завзяті та сповнені обожнювання.

Я зіграв їй «Ларма та його ель». Зіграв «Доньок коваля». Зіграв ідіотську пісеньку про священника, що ганявся за коровою, яку написав у десять років і якій навіть не вигадав назви.

Фелуріян сміялася й аплодувала. Затуляла рота від шоку й закривала руками очі від сорому. Що більше я грав, то сильніше вона нагадувала мені сільську молодицю, яка вперше потрапила на ярмарок і сповнилася чистої радості. Її лице сяє невинним захватом, а очі вражено округлюються, хоч що вона бачить.

А ще вони, звісно, гарні. Я зосередився на роботі своїх пальців, щоб не думати про це.

Після кожної пісні Фелуріян нагороджувала мене поцілунком, через який було важко вирішити, що зіграти далі. Не можна сказати, ніби я був дуже проти. Доволі швидко стало зрозуміло, що поцілунки мені миліші за монети.

Я зіграв їй «Мідника-гарбаря». Скажу вам от що: ніколи, ніколи не забуду óбразу Фелуріян, яка тихим ніжним голосом виводить приспів моєї улюбленої застільної пісні. Не забуду до скону.

При цьому я відчував, як влада її чарів наді мною потроху слабне. Це дало мені змогу відсапатись. Я розслабився й дозволив собі трішки виринути з Кам’яного Серця. Байдужий спокій може бути корисним настроєм, але в ньому неможливо зворушливо виступати.

Я грав кілька годин і наприкінці знову почувався собою. Я маю на увазі, що міг дивитися на Фелуріян і реагувати на неї не бурхливіше, ніж зазвичай реагують на образ найпрекраснішої жінки на світі.

Я досі пам’ятаю, як вона сиділа оголена серед подушок, а в повітрі між нами танцювали метелики кольору сутінків. Я тоді не збудився б, лише якби не був живим. Однак розум неначе повернувся до мене, і я радів цьому.

Коли я повернув лютню до футляра, Фелуріян невдоволено гмикнула на знак протесту.

— ти стомлений? — запитала вона з ледь помітним усміхом. — якби я знала, солодкий поете, то не втомила б тебе.

Я якомога винуватіше всміхнувся.

— Перепрошую, та година, здається, вже доволі пізня, — насправді ж небо досі було пурпурове, як на початку сутінків, таке саме, як тоді, коли я тільки прокинувся, та я повів далі. — Мені треба швидко піти, щоб зустрітися…

Мій розум оторопів — швидко, неначе від удару в потилицю. Я відчув пристрасть, несамовиту й невситиму. Відчув потребу володіти нею, шалено притиснути її тіло до свого, скуштувати нестримної солодкості її вуст.

Лише підготовка арканіста дозволила мені зберегти якесь уявлення про власне «я». І все одно я втримався за нього ледь-ледь, самими кінчиками пальців.

Фелуріян сиділа на подушках навпроти мене, схрестивши ноги; її лице було сердите і грізне, очі — холодні й жорсткі, наче далекі зорі. Вона з демонстративним спокоєм змахнула з плеча метелика, що поволі розводив крильця. В її простому жесті була така потужна лють, що в мене стиснувся шлунок і я усвідомив таке:

Від Фелуріян ніхто ніколи не йде. Ніколи. Вона тримає чоловіків у себе, доки їхні тіла й розуми не ламаються від кохання до неї. Вона тримає їх у себе, доки вони не набридають, а коли відсилає їх геть, чоловіки божеволіють саме через відхід.

Я був безсилий. Я був цікавинкою. Я був іграшкою, найно­вішою й тому найлюбішою. Можливо, я ще довго їй не набридатиму, та цей час настане. А коли вона таки мене звільнить, мій розум розірветься на частини від жаги до неї.