Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

клекоті гарячих клітин (чи вони справді гарячі? яка там температура, тиск, вологість повітря, чи досить там взагалі повітря?..). Ще ніхто, ще не-існування. Ще жодною апаратурою тебе не розгледіти. Але ти вже є, ти вже там. Тут.

Немов ув обернений кінець телескопа — запаморочливий політ, довжелезний, ґвинтом закручений тунель із золотою плямкою світла в перспективі, і звідти назустріч — рухома чорна цятка. Силуету на віддалі ще не розрізнити, але це справа часу: наближення невідворотне, швидкість відома.

Дві червоні поперечні риски на тоненькому пояску тест-смужки. Перший портрет майбутньої людини.

Її дитини.

«Непорожня» — зринає в пам'яті колись, тисячу років тому занесене в дитячі вуха слово. Так уже не кажуть — «непорожня», хто це так казав, баба Тетяна?..

І зараз же наступним кадром, обпікаюче яскравим, мов щойно з реставраційної майстерні (і де воно все ховається, в яких запасниках?): маленька Дарочка, по-бабиному — Одарка (а їй не подобалось, вона сердилася на бабу: грубо!), слухає, сховавшись під важучою периною (коли шугаєш під перину, нозі треба відразу підібгати й закутати нічнушкою, щоб не розгубити тепла: простирадла шорсткі й холодні, ліжко безкрає, як снігова пустеля, вдень на ньому височіє пухка піраміда з різнокаліберних подушок у вишивано-мережаних прошвах, і їхній візерунок теж відбитий у пам'яті, як зі сну вранці на щоці, — можна провести пальцем по всіх вузликах…), — двері з темряви (тунель!) відчинено туди, де палахтить вогонь у грубці, там розмовляють: мама (це вона привезла Дарочку в гості до баби), баба Тетяна і тьотя Люся, — баба говорить голосно, як звичайно селяни, не привчені шептатися, щоб когось не розбудити, і мама раз у раз на неї шикає, — тоді всі три озираються з свого кінця тунелю на кімнату з величезним дерев'яним ліжком, у якому сховалась Дарочка, баба Тетяна голосно, як у дзвін ударив, каже: «Спить?», — і бесіда поновлюється на тих самих реґістрах. Дарочка чекає, коли мама прийде й ляже коло неї (тоді буде тепло), а туманні слова, і між ними дзвінке й загадкове «непорожня», — про якусь посудину, але це не про посудину, і Дарочка це чує, — тимчасом долинають до неї, розхитуючи сон, наче воду ударами весла: Коли я тобою ходила, мені теж таке саме було, вирізняється голос баби Тетяни (контральто), і Дарочці прикро, що очі злипаються й вона ніяк не похопить, про що вони говорять, зостається тільки присмак чогось недосяжно таємничого й поважного — настільки поважного, що мама забула про Дарочку і теж щось говорить (стишеним голосом), ніби раз за разом підкидає в грубку нове поліно, щоб не погасло, гори-гори-ясно, а я знала, що дівчина буде, бо мені перед тим сон був…

Сон? їй не було снів. Жодних таких снів не було — крім того, Адріянового останнього, в якому вони були разом, цілу ніч в одному кінотеатрі — з доривчими виходами, як із тьми на перекур, на світло нічника, вона запам'ятала в ньому Адріянову схилену над нічним столиком голову, зарослу потилицю з кількома підсвіченими насторченими космиками, коли записував зі сну, і на цю згадку її враз затуманює сльозами ніжности, й вона несвідомо розсуває коліна, як віолончелістка, й торкає себе там, де стужавіла борозна прийняла впале зернятко: це Адьчине, це від нього. Його.

Це тоді й сталося. Зараз їй здається, наче вона від початку це знала. Тої самої ночі. Ох, та ніч!.. В дзеркалі над умивальником Дарина бачить свої розсунуті в мимовільному завороженому усміху губи. Як у такому короткому відтинку часу може вміститися такий огром життя?! Спресовані роки, як електрони в атомному ядрі, це щось із ядерної фізики, Адьо їй пояснював… Люби мене. Весь час мене люби, — і так, разом, нерозліпно зріднені, зрощені водно, ми входимо в той самий тунель, у той самий кінотеатр, і виходимо з нього разом, мружачись на світло, переплутавши, де чиї руки й ноги, а перед тим ти знову був у мені, сплячій, поштовх за поштовхом, крутиться плівка, не покидай мене, мокро, плідно, родючо, під нами тане сніг, підпливає земля, ми лежимо в калюжі сліз, на голій поверхні сумної планети, де все колись пішло не так, і треба все починати спочатку, інфузорії, амеби, перший мужчина і перша жінка, знов відкривати нове літочислення, ти бачила? — так — вони всі загинули, ми знову вертаємося туди, де нам крутять той самий фільм, плівка рветься білими спалахами в зрощеному на двох одному мозку, автоматна черга крізь мене навиліт, вогняні кулі вибухають в мені канонадою, скільки разів так за ніч — сім? вісім?.. Це він рахував, сміявся на ранок, що теж збився з ліку, а вона запам'ятала все суцільно, однією клекочучою, розжареною, як вулканічна лава, рікою, що пливла і пливла, несучи її на собі…

Скільки життя їм було одміряно за одну ніч!.. Шлюбну ніч. Шлюбну, ось це вона й була — ніч їхнього одруження. Їхнього вінчання — під дзвони чужої смерти. Родина. Все.

Вони нас одружили, думає Дарина, вперше повним текстом проказує собі цю думку, що досі була ворушилася в ній напівздогадом, боячися стати словами, — ті, що загинули тоді в бункері, нас одружили. Вони знали.

Від кахляної долівки тягне холодом, і вона невидющо натягує на коліна нічнушку.

Безглуздо тепер, як завжди в хвилини невідворотного «сталося», метушитися умислами, на всі лади гарячково тасувати в пам'яті попередні обставини, ялозити ними туди-сюди, мов намагаючись висмикнути сумку, защемлену дверима метро: як, чому, та не може бути, та як же могло статися, адже ж вона чесно ковтає ті дорогі, як холера, піґулки, та й за календарем ніби ще рано було?.. Те, що відбувалося між ними тої ночі, не вміщалося в жодні календарі. В жодні фармакологічні розрахунки: фірми падають, фабрики банкрутують. Те було дужче.

І ось тепер воно в ній.

Ну, здрастуй.

Усе відбулося само собою. Усе було зроблено за неї — її волі в тому не було. Була — чиясь інша (чия?), а їй залишається тільки скоритись. Прийняти. Улягти.

Вона трошки оглушена цим новим відчуттям — і водночас, у глибині душі, якось дивно підлещена: так, ніби її висмикнуто з лави вишикуваних на плацу нерозрізняльно-однакових постатей вказівним пальцем верховного головнокомандувача. Потойбіч плацу горить у пітьмі вогонь у грубці, і три парки — мама, тьотя Люся, баба Тетяна — повертають до неї обличчя з однаковим виразом — тим спокійним, всерозуміючим і погідним водночас, що з'являється на жіночих обличчях від знайомости з найтяжчим і найважливішим людським трудом на