Читати книгу - "Холодна Гора"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Знищення землеробства впродовж колективізації принесло в 1930-1933 роках великий голод. Водночас на селі розвинулася ситуація, що загрожувала безпеці держави. Без жорстко дисциплінованого репресивного апарату Сталін був не в змозі вийти з цієї кризи. Могло дійти до повстань голодних селян, повстань, які охопили б також і міста. Отже, апарат ДПУ мав функціонувати. Для режиму це було питанням життя і смерті. Треба було задобрити чекістів, аби вони не голодували так само, як і решта народу, бо інакше вони могли приєднатися до народних мас і повалити диктатуру. В боротьбі за утримання влади Сталін був змушений підкупити частину бюрократії надзвичайними матеріальними подачками.
Але на ДПУ Сталін не зупинився. Він потребував інженерів і техніків, аби виконати плани індустріалізації. Тож і та верства була привілейована, хоч і не такою мірою, як чекісти.
На ідеологічному фронті письменники та журналісти також користовувалися привілеями свого становища. Вони мали оспівувати диктатуру. Та робота була дуже занудною й ганебною, але вона добре оплачувалася. У цьому випадку не стільки бажання утриматися при владі, скільки особисте марнославство спонукали Сталіна до великої щедрості.
Але найбільш ласі шматки дісталися провідним адміністраторам, людям, які керують партійним і державним апаратом. Від них залежала безпека диктатора, змова серед них могла призвести до успішного палацового перевороту. Отримувані привілеї далеко виходили за межі того, що можна було очікувати. Їхнє матеріальне становище було кращим, ніж у державних мужів навіть найбільш багатих держав. І це при такій бідності нашої країни.
Я спостерігав той процес привілеювання з самого його початку.
Коли я прибув до країни, в ній панувала рівність. Лише найвищі чини, тобто члени Політбюро й головні комісари ДПУ, мали краще матеріальне забезпечення. Це тривало доти, доки боротьба з селянами не змусила Сталіна до підкупу апарату. Я мав змогу спостерігати той процес крок за кроком. Спочатку було ліквідовано партмаксимум. Під час голоду гебісти й високопоставлені чиновники могли задовольняти свої потреби в спецрозподільниках за низькими цінами, що на практиці призвело до того, що їхня реальна заробітна платня була збільшена приблизно в 10 разів. Вони отримували службові автомобілі, безкоштовні путівки в санаторії Кавказу, харчувалися в спеціальних ресторанах за сміхотворно низькими цінами і т. д. Але то були дрібниці в порівнянні з тим, що настало пізніше.
Якось Богуцький розповідав мені про життя Косіора. Я йому казав:
— Само собою зрозуміло, що державні діячі не повинні мати ніяких матеріальних клопотів. Я не вбачаю нічого поганого в тому, що людина типу Косіора заробляє шість тисяч карбованців на місяць, у той час як я, скажімо, лише одну тисячу.
Богуцький мене перебував:
— Кажи 60 000, і то лише частина суми, яку він отримував від держави.
Я був вражений і, правду кажучи, був певен того, що він перебільшив. Богуцький був закоренілим пуританином. У двадцятих роках, через десять років після революції, йому прийшло в голову реквізувати в людей меблі, які вони отримали під час революції в процесі конфіскації майна буржуазії та поміщиків. Тими меблями свого часу сільради й міськради наділяли заслужених партійців, робітників, червоноармійців та службовців. Формально ті речі лишалися власністю держави. Але ніхто про них не дбав, давно вже всі забули про цю справу і мали ті меблі за свої. Богуцькому прийшла думка, аби все те реквізувати й створити фонд допомоги дітям. Він зміг добитися необхідних партійних і урядових ухвал. Було оголошено, щоб власники або повернули меблі, або заплатили за них гроші. Всі вчинили завзятий опір, особливо правляча верхівка, і Богуцький нажив собі багато ворогів. Але на той час це ще не було для нього небезпекою.
Мені здалося, що цей поборник революційної справедливості й ненависник розкоші перебільшує, але наступна розмова з башкиром переконала мене в тому, що Богуцький не перебільшував. Існував, наприклад, спеціальний фонд з благородною назвою «Фонд культурного розвитку працівників». Як мені розповів башкир, із коштів цього фонду покривалися витрати на утримання дач провідних людей режиму. Залежно від рангу привілейованого, дача була більш чи менш розкішною, обставлена багатше й красивіше, мала більше служб за рахунок держави і тому подібне. Башкир розповідав мені про те без слова критики і був навіть здивований, коли я обурився.
Він вважав, що так і мало бути й твердо вірував у те, що соціалізм має привілейовувати верхній прошарок за рахунок народних мас, що жили в злиднях. З ним неможливо було сперечатися на цю тему.
Позиція нової радянської демократії була мені зовсім чужою. Вони говорили про соціалізм, але їхні погляди не мали нічого спільного з соціалізмом. Я перестав із ним сперечатися. Вся його ідеологія була мені чужою і він справляв на мене трохи диявольське враження.
Довге голодування дуже мене ослабило, я був у розпачі. До цієї пори мені чудом вдавалося зберегти здоров’я, а тепер напередодні звільнення сили зовсім мене полишили. Я почав кашляти. Неодноразово звертався до Наркома, але мені не відповідали. Не мав я й слідчого, до якого міг би звернутися. Тоді я вдався до крайнього засобу й написав листа до начальника в’язниці приблизно такого змісту: «Я пишу Вам листа з проханням викликати мене на допит. Моє перебування в ув’язненні під слідством триває вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодна Гора», після закриття браузера.