Читати книгу - "Холодна Гора"

три роки. Я не маю в країні ніяких родичів, котрі могли б надати мені необхідні 50 карбованців щомісяця. Я неодноразово просив дозволу отримати необхідні кошти з харківської ощадної каси. На всі мої подання я не отримав жодної відповіді. Якщо й цей лист залишиться без відповіді, я буду змушений через три дні розпочати голодування».

Того самого вечора прийшов начальник.

— Я надав ходу вашому листу. Маю сподівання, що будете викликані на допит, але це від мене не залежить. Я не раджу вам починати голодування. Це можуть зрозуміти як антирадянську демонстрацію.

— Я вже просто не маю сил, щоб довше чекати. Тутешніх харчів вистачає лише тим, хто має внутрішні резерви. Посудіть самі, громадянине начальнику, якщо хтось сидить роками в ув’язненні й не має грошей, аби щось купити собі в «лавочці», повинен марно загинути.

— Ви отримаєте відповідь, але нічого не вимагайте таким засобом, як голодування.

— Я ж не вимагаю ніяких привілеїв. Я знаходжуся в становищі гіршому, ніж інші, бо в мене немає тут родичів. Чи повинен я з цієї причини гинути з голоду?

Начальник вийшов. О 2.30 ночі мене було викликано на допит.

Наглядач провів мене через подвір’я, коридори, сходові клітки до дуже елегантно обставленого фойє. Під стінами стояли шкіряні крісла.

Підлогу покривав важкий килим. До кабінету вели оббиті шкірою двері. Той великий хол нагадував зали великих трестів чи банків на Заході. Усередині, під однією із стін, знаходилася ніби готельна адміністрація. Стояв там молодий чекіст й обслуговував телефонні апарати. Перед собою він мав пульт з різними перемикачами. Коли над дверима то тут, то там виблискували сигнальні лампочки, він висилав солдата. Мені було велено сісти в шкіряне крісло й зачекати хвилину. Потім через оббиті шкірою двері мене завели до одного з кабінетів. Кабінет був яскраво освітлений і всередині красиво вмебльований. За столом під лівою стіною сидів один з найвищих офіцерів НКВС. У петлицях він мав три ромби. Поруч нього стояв високий, ясноволосий молодий капітан, котрий чемно запросив мене зайняти місце в шкіряному кріслі, яке стояло біля протилежної стіни. Обидва, схоже, переглядали мою справу, зрештою комісар запитав:

— Ви писали до Народного комісара, і я отримав вказівку розібратися з вами. Цього ви хочете?

— Маю два прохання. Прошу завершити моє слідство і прошу також дозволу отримати гроші з мого ощадного рахунку в Харкові з тим, щоб я міг отримувати додаткове харчування в «лавочці».

— Більше як 20 осіб дали проти вас свідчення.

— Громадянине комісаре, всі ці звинувачення вигадані. Кожна розсудлива людина, прочитавши без упередження ті зізнання, зрозуміє, що їм не можна йняти віри.

— Може й так, але це дуже ускладнює нашу ситуацію стосовно вашої справи. Маємо допитати всіх цих людей заново та з’ясувати, чи підтверджують вони свої звинувачення проти вас. Ці люди знаходяться в віддалених таборах, і вся ця справа вимагає часу. Наберіться терпіння.

— Громадянине комісаре, я охоче терпітиму, але я голодаю. Прошу вас дозволити перевести гроші з мого ощадного рахунку в Харкові.

— Це дуже складна річ. Чи не маєте ви якогось родича в Москві, якій міг би прислати вам гроші? Ми дали б йому про це знати.

Перед тим, як дати йому відповідь, я на мить замислився. Він поставив мене в складне становище. Я міг би назвати свого далекого родича, якби був певен, що з цього не станеться нічого поганого, особливо якщо він, перелякавшись за своє життя, відмовиться від мене, щоб довести свою лояльність.

— Громадянине комісаре, я не маю жодного родича, але маю далеких знайомих, котрі зможуть мені допомогти. Але ж вони побояться мати щось спільного з «ворогом народу».

— Поясніть їм, що їм нема чого боятися. Дайте їх прізвища й адреси.

Я продовжував вагатись. Мені тоді прийшло до думки прізвище одного знайомого, який був досить високопоставленою особою.

Я подумав: якщо він досі не арештований, то нічого вже йому не станеться. І я назвав його прізвище.

Комісар його занотував.

Через кілька днів мене було викликано з речами. Авто завезло мене в центр міста до внутрішньої в’язниці НКВС. Я знову помітив, що обіч мене їхав Гоутерманс.

Після прибуття на Луб’янку мене прийняла наглядачка й спровадила до лазні. Поки я мився, мої речі були ретельно обшукані, після чого я опинився в маленькій кімнатці без вікон. У ній було лише ліжко, простір між ліжком та стіною був дуже тісним. Опівночі мене було звідтіля забрано на допит, який проводили двоє молодих офіцерів. Старший глянув на мене з цікавістю.

— Громадянине, який у вас вигляд? Чи не соромно з’являтися межи люди?

Він показав на мої подерті штани. Я повернувся, й вони обидва почали сміятися. Побачили, що мої штани вже зовсім не мали тилу.

— Накажемо видати вам інше вбрання. За що сидите?

— Не знаю.

— А за що вас арештовано?

Це вже було для мене занадто. На той час я вже нічого не боявся і відповів саркастично:

— Ви говорите так, буцім-то не ви мене, а я вас арештував. Самі повинні знати, чому мене арештовано.

— Вас арештовували не ми, а люди з Харкова. Ті, що вас арештовували, давно самі за ґратами.