Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Сині піктограми ще трохи покружляли по кімнаті. Поєднувач приклав руки до артефакту. Той перетворився на широку тонку коротку смужку. Із висіченою на ній піктограмою. Вона підходила до води. Одна з тих таємничих піктограм минулого, що була відома алхімістам, але ніхто з них не міг її застосувати. Негласний символ світу для будь-якого алхіміста. Якщо групу зустрінуть люди Іцуко, які відіграватимуть роль диких, то їм достатньо буде пояснити, хто вони такі та показати цей артефакт. Цього має вистачити.

Абсолютний посидів трохи в тиші, згадуючи розмови у маршала. Амайанта. На нашому боці. Стародавній бог. Амаліони бояться повернення інших богів і тому прагнуть знищити людство. Чому зараз? Збирали сили? Чи відчули, що боги повертаються? Один був із Максудом. Інший на їхньому боці. Невже це все відбувалося насправді? У що ж він уплутався? Алхіміст зітхнув.

Він знову вийшов надвір і попрямував до будинку Максуда. Там він пояснив тій дівчині, як виглядає поліот. Розповів про болотисту місцевість, про небезпеки, що їх можуть чекати з боку звірів чи народу драйтлів, які видаватимуть себе за кровожерливих воїнів. Їх він просив не вбивати. Химерниці вкотре сказав зайвий раз не показувати, хто вона така.

- А яке прохання? - спитала Жазель, поглядаючи на свою зібрану сумку. - Ти казав, що буде прохання.

Тоді алхіміст розповів їм, що він хоче від них. Жазель погодилася.

- Візьми цю штуку.

Клерк підвела очі. До неї підійшла Сандрін. На руці в неї лежав куб. Той самий, з яким вона якось ходила на завдання ще в Мінеріно.

- Я так розумію, що це дуже рідкісний та дорогий артефакт. Ти ризикуєш більше його не побачити. - подивилася Жазель у вічі Химерниці.

- Я ризикую не побачити тебе. А з цією штукою такий ризик зменшиться. Бери. - усміхнулася Химерниця, вкладаючи артефакт у руки Жазель.

- А що він робить? - запитав алхіміст, що неабияк зацікавився побаченим предметом.

Сандрін усміхнулася. Жазель простягла куб алхімісту. Той виставив долоню та отримав артефакт. Що це артефакт, він зрозумів одразу. Прозорий. Зі стрілкою всередині. Очі Сандрін спалахнули фіолетовим вогнем. Краплі зі свистом закружляли на зап'ясті. Фіолетова куля злетіла над нею до стелі.

- А тепер тобі треба захотіти знайти цю кулю. - сказала Химерницю алхімісту.

З цими словами вона змусила кулю рушити за спину Поєднувачу. Той трохи насупився, але побажав знати, де зараз знаходиться куля. Він глянув на куб у руках. Його стрілка показувала то назад ліворуч, то назад праворуч.

- Він не працює. - похитав головою алхіміст.

- Помиляєшся. - вкотре усміхнулася Сандрін.

Поєднувач обернувся. Куля переміщалася з кута кімнати в кут. Драйтл глянув на куб. Стрілка весь час слідкувала за пересуванням кулі.

- Не погано. - нарешті сказав він, віддаючи куб Жазель. - Корисна річ.

- Я називаю його шукачем. – пояснила Химерниця.

Клерк спритно схопила артефакт і швидко сховала його в одній зі своїх потайних кишень. Вона ще раз переглянула свої зібрані речі і вирушила до Азаніеля. Треба забрати запас їжі. Звісно, ​​краще, щоб їх ніс Оррмарин. Але тоді у солдатів могли б виникнути питання, куди це прямує син генерала. А так можна було подумати, що вона несе провізію маршалу Максуду. Дівчина, задоволена тим, що побачить Оррмарина, мчала на п'ятий рубіж. Вдень Азаніель проводив час там. Жазель здивувалася, виявивши, що п'ятий рубіж дуже людний. Сюди перебралися заклиначі та водоноси. А будівельники обладнали собі на цьому рубежі цілі ангари. І це правильно. Якщо доведеться відступати, то вся їхня робота вже буде і так на п'ятому рубежі. А самі люди перейдуть зі своїми пожитками і все.

Азаніель чекав на неї. Він стояв біля свого із сином будинку. Один. Без охорони. І без Оррмарина. Генерал не привітався. Жазель не вважала за потрібне робити це першою. Дівчатам не личить виявляти таку здруженість першими. Азаніель мовчки відчинив двері. Жазель зазирнула туди. Сумка стояла посеред кімнати. Як завжди, найважча робота діставалася саме їй. Клерк зітхнула. Без запрошення зайшла до хати та потягла за лямки сумку. Її навіть з місця зрушити важко. На вигляд вона невелика. Але тяжка. Навіть на вигляд. Дівчина попихкала, поки не дісталася до порога.

- Мені не подобається, що ти обшиваєшся навколо мого сина.

- Обшиваюся? - перепитала Жазель, не зовсім розуміючи, що має на увазі генерал.

- Крутишся, в'єшся, називай, як хочеш. Сутності це не змінює. Я розумію, чим ти спокусилася. У нього завидне становище та перспективне майбутнє. Але й партію я йому підбиратиму відповідну. Вже точно не бездомну зіпсовану дівку.

Жазель почервоніла від гніву. Взагалі-то, це не вона терлася довкола нього, а він довкола неї. Він виявляв ініціативу, і це він приходить до неї у вільний час, а не навпаки.

- Якщо ти не зупинишся, я буду змушений розкрити йому деталі твоєї юності. Думаю, це зруйнує усі твої чари.

Перш ніж дівчина змогла заспокоїти свій гнів настільки, щоб почати говорити, генерал зайшов у будинок і зачинив за собою двері. Жазель з силою штовхнула сумку. Потім схопила її двома руками та закинула на плечі. Важко? Анітрохи.

Біля воріт на п'ятий рубіж вона зустріла чемпіона. Без латів. Шкіра, що сильно загоріла. Коли ж вони встигають, коли весь час у залізяччі ходять? За весь час це перший чемпіон, якого вона побачила без лат. Високий, широкоплечий, могутній. Світлі очі та довге волосся. Теж світле.

- Провізія? - запитав чемпіон байдужим тоном.

Жазель кивнула головою. Воїн підставив руку. Дівчина недовірливо подивилась на нього.

- Я йду з вами. За мечем.

Клерк відразу ж приклала палець до губ, зашипівши на нього. Не варто вголос нічого говорити про їхню місію. Вона переклала сумку йому на руку і величезне полегшення пронизало весь її організм. Чемпіон спохмурнів, зважуючи сумку в руках. Він поглянув на Жазель. Потім на сумку. Знову на Жазель. Напевно, не міг вирішити, хто ж із них важчий.