Читати книгу - "Танок драконів"

дня, і наступного, і наступного. Густі бороди вовків укрилися кригою від теплого дихання, а всі гладенько поголені південні хлопчаки почали відрощувати вуса й бакенбарди, щоб обличчя не так мерзло. Землю застелило біле покривало, приховуючи каміння, коріння й бурелом, перетворюючи кожен крок на пригоду. Здійнявся вітер, почалася завірюха. Королівське військо обернулося на валку сніговиків, які тонули по коліно у снігу.

На третій день метелиці королівське військо почало розпадатися. Південні лицарі й лордійчуки ледве пробивалися, але мешканці північних гір трималися краще. Їхні гарони впевнено стояли на ногах і їли менше ступаків, а тим паче менше великих дестрієрів, та й люди, які їхали на них, звикли до снігу. На ноги вовки натягнули кумедні снігоступи. Називалися вони «ведмежими лапами», а являли собою дивні довговасті дощечки, загнуті та прив’язані до підошов чобіт. Вони дозволяли ходити по снігу, не пробиваючи насту й не провалюючись по самі стегна.

У декого були «ведмежі лапи» і для коней, і низькорослі кошлаті гарони ходили у них так само звично, як інші коні ходять у залізних підковах... але ступаки і дестрієри такого і бачити не хотіли. Коли кількоро королівських лицарів спробували прив’язати снігоступи на ноги своїм коням, великі південні тварини ставали дибки й відмовлялися зрушувати з місця, намагаючись струсити ці штуки з ніг. Один з дестрієрів, який спробував ходити у такому, зламав ногу.

Північани на «ведмежих лапах» швидко почали обганяти решту війська. Обійшли лицарів у головній колоні, а потім і сера Годрика Фаринга з авангардом. А вози й фургони в обозі тим часом відставали більше й більше, тож ар’єргарду доводилося повсякчас їх підганяти, щоб вони рухалися швидше.

На п’ятий день завірюхи обоз перетинав рівнину, по пояс заметену снігом, під яким ховався замерзлий ставок. Коли невидимий лід тріснув під вагою фургонів, крижана вода проковтнула трьох візників і чотирьох коней, а потім і двох людей, які намагалися їх урятувати. Серед них був Гарвуд Фел. Лицарі встигли його витягнути, але губи в нього вже посиніли, а шкіра побіліла, як молоко. Хай що з ним робили, ніяк не могли його зігріти. Багато годин він дико тремтів, хоча з нього зрізали весь мокрий одяг, загорнули його в теплі хутра та всадовили біля багаття. Вночі у нього почалася гарячка, він заснув — і більше не прокинувся.

Саме того вечора Аша вперше почула, як люди королеви неголосно говорять про жертву — офіру червоному богу, щоб він припинив завірюху.

— Цю метелицю на нас наслали боги Півночі,— сказав сер Корліс Пенні.

— Облудні боги,— відтяв сер Годрі Велеторіз.

— З нами Р’глор,— мовив Клейтон Саґз.

— А Мелісандра — ні,— зронив Джастин Масі.

Король нічого не сказав. Але все чув. Щодо цього Аша була певна. Він сидів за почесним столом, перед ним остигала неторкана миска цибулевого супу, а Станіс приплющеними очима втупився у полум’я свічки, не звертаючи уваги на розмови, які точилися навколо. Замість нього висловився його заступник, стрункий високий лицар на ім’я Ричард Горп.

— Скоро завірюха скінчиться,— заявив він.

Але снігопад тільки посилювався. Вітер шмагав жорстокіше, ніж батіг рабовласника. Аша гадала, що звикла до холоду на Пайку, де з моря налітав, завиваючи, вітер, але це були непорівнянні речі. «Від такого холоду люди божеволіють».

Навіть коли валкою прокочувався наказ ставати табором на ніч, зігрітися було не так легко. Намети всі промокли, ставити їх було важко, ще важче потім складати, а коли їх добряче засипало снігом, вони могли й раптово завалитися. Королівське військо продиралося через гущавину найбільшого лісу в Сімох Королівствах, але не могло набрати сухого дерева на багаття. З кожною зупинкою розпалювали дедалі менше багать, а ті, що вдавалося розпалити, давали більше диму, ніж жару. Дедалі частіше їли все холодне, а бувало, і сире.

Навіть священне вогнище змаліло й ослабло, й це лякало вояків королеви. «Царю світла, визволи нас від цього лиха,— молилися вони, підхоплюючи слова, промовлені басовитим голосом сера Годрі Велеторіза.— Яви нам знову ясне сонце, вгамуй вітри, розтопи сніги, щоб ми могли дістатися ворога й розчавити його. Р’глоре, наповни нас своїм світлом».

Пізніше, коли сер Корліс Пенні вголос поцікавився, чи бувало таке, щоб ціла армія замерзла в зимову хуртовину, вовки розреготалися.

— Це ще не зима,— заявив Барило Вул.— У горах ми говоримо: осінь поцілує, а зима віддере. Це ще тільки поцілунок осені.

«Дай боже, щоб я ніколи не побачила справжньої зими». Аші було краще за інших: зрештою, вона ж — королівський трофей. Поки інші голодували, її годували. Поки інші тремтіли від холоду, вона грілася. Поки інші продиралися через сніг на втомлених конях, вона їхала у фургоні на горі хутра, зручно закута у кайдани, ховаючись від снігу під жорсткою від морозу парусиною.

Найгірше було коням і простим солдатам. Двоє зброєносців зі штормових земель зарізали якогось латника в суперечці за місце ближче до вогню. Наступної ночі лучники, які не могли зігрітися, примудрилися підпалити власний намет; одне добре: від нього нагрілися сусідні намети. Дестрієри почали гинути від виснаження й холоду. «Що таке лицар без коня? — вигадали вояки загадку.— Сніговик з мечем». Якщо кінь падав, його тут-таки різали на м’ясо. Припаси швидко танули.

Пізбері, Коб, Фоксглав та інші південні лорди вмовляли короля стати табором, поки не вщухне метелиця. Станіс і слухати не хотів. Не збирався він і піддаватися на вмовляння людей королеви, які пропонували принести жертву їхньому голодному богові.

Цю історію Аша почула від Джастина Масі, не такого ревного вірянина, як решта. «Офіра доведе, що наша віра досі палає, сір»,— сказав Клейтон Саґз до короля. А Годрі Велеторіз додав: «Цю хурделицю на нас наслали давні боги Півночі. Покласти їй край може тільки Р’глор. Ми мусимо пожертвувати йому безбожника».

«У мене половина війська безбожників,— озвався Станіс.— Нікого я не палитиму. Моліться ревніше».

Сьогодні нікого не палитимуть, і завтра не палитимуть... та якщо сніг не вгамується, скільки ще протримається королівська рішучість? Аша ніколи не розділяла твердої віри дядька Ейрона в затонулого бога, але тієї ночі вона молилася Тому, хто живе на дні морському, так само гаряче, як завжди молився Мокрочубий. Але завірюха не вщухла. Похід тривав, хоча військо вже ледве повзло. П’ять миль на день — це ще було добре. Потім три. Потім дві.

Після дев’яти днів віхоли всі капітани й командири щовечора, ставши табором, йшли вимоклі й виснажені в королівське шатро доповідати про свої втрати за день.

— Один