Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роланд похитав головою.
— Не менш ніж шістнадцять-сімнадцять, безперечно. Але може бути й усі тридцять. Коли на Промені чинили напад, час поводився дивно, просувався дивними стрибками й викрутасами. Це я можу підтвердити.
— Його поставив на нашому шляху Стівен Кінг?
— Цього я сказати не можу. Але що Кінг знав про нього, сумніву не підлягає. — Він помовчав. — Вежа так близько! Ти відчуваєш її?
Вона відчувала, до того ж постійно, іноді близькість проявлялася в пульсуванні, іноді — в співі, а досить-таки часто про Вежу нагадувало і те, й інше. І знімок «полароїдом» досі висів у хатині Дандело. Принаймні він маною не був. Щоночі уві сні Сюзанна щонайменше один раз бачила Вежу з тієї фотографії. Вона стояла на краю трояндового поля, кіптява сіро-чорна громада з каменю на тлі грозового неба, де хмари пливли в чотири боки, вздовж двох уцілілих Променів. Вона знала, що співають голоси — комала! комала! прийди-прийди-комала! — але сумнівалася, що співають їй чи для неї. Ні, звісно, ні, аж ніяк. То була Роландова пісня, призначена лише для нього. Але в Сюзанниній душі помалу зароджувалася надія на те, що вона не обов’язково мусить померти до кінця їхнього походу.
Бо бачила вона й інші сни.
Десять
Менш ніж за годину після сходу сонця (це сталося акурат на сході, ми всі кажемо «спасибі») на обрії вигулькнув помаранчевий транспортний засіб — щось середнє між вантажівкою й бульдозером. Широко відгортаючи свіжий сніг направо, збільшуючи й без того високий сніговий насип, він повільно, але впевнено посунув до них. Сюзанна здогадувалася, що на перехресті провулка Дивака й дороги до Вежі Заїка Білл (у тому, що за кермом снігоочисника сидів саме він, сумнівів не лишалося) розверне свою махину й поїде розчищати інший бік дороги. Може, він зупинявся тут — на чашку свіжого мастила, а не кави. Ця думка викликала в Сюзанни усмішку. І не лише думка. На даху кабіни було прикріплено гучномовець, з якого лилася добре знайома їй рок-н-рольна пісня. І Сюзанна радісно засміялася.
— «Каліфорнійське сонце», гурт «Рив’єрас»! Правда ж, класна пісня?
— Якщо ти так вважаєш, то так, — погодився Роланд. — Тільки тримай тарілку напоготові.
— На це можеш розраховувати, — пообіцяла вона.
До них приєднався Патрік. Як завжди звідтоді, як Роланд знайшов їх у комірчині, з собою в нього були альбом і олівець. Він написав великими літерами одне слово й показав його Сюзанні, знаючи вже, що Роланд майже не розбирав написаного, навіть якщо Патрік писав друкованими літерами, великими-великими. Слово в нижній чверті альбомного аркуша було «БІЛЛ». Горішню частину аркуша займало дивовижне зображення Юка, над яким у «хмарці» тексту стояло «ГАВ! ГАВ!». Малюнок Патрік недбало перекреслив, щоб Сюзанна не думала, буцімто саме його він хотів показати. І цей хрест на малюнку дуже її засмутив, бо під перехрещеними лініями Юк був як живий.
Одинадцять
Снігоочисна машина зупинилася перед хатиною Дандело. Двигуна водій не заглушив, але музика стихла. З дверцят сидіння водія виліз височезний (щонайменше вісім футів) робот з блискучою головою, досить-таки схожий на Найджела з експериментальної станції «Дуга-16» та Енді з Кальї Брин Стерджис. Він підняв металеві руки й узяв їх у боки (якби Едді був з ними, він би неодмінно згадав С3РО з «Зоряних воєн»). Робот заговорив через підсилювач, і засніженими полями розлігся його гучний голос:
— АГОВ, Д-ДЖО! ЯК Ж-Ж-ЖИТТЯ-Б-Б-БУТТЯ?
Зі стійла покійної Ліппі вийшов Роланд.
— Хайл, Білл, — спокійно промовив стрілець. — Довгих днів і приємних ночей.
Робот повернувся. Його очі спалахнули яскраво-синім вогнем, Сюзанні здалося, що від подиву. Проте видимої тривоги він не виявив, і зброї в нього начебто не було. Втім, вона вже завважила антену, яка росла посеред голови робота — кружляла й кружляла в яскравому ранковому світлі, — і сумнівів, що зможе в разі чого збити її тарілкою, у неї не було. Помаленьку-потихеньку, як сказав би Едді.
— А! — вигукнув робот. — Стррр… с-с-ст… — Він підняв руку, в якій було цілих два ліктьових суглоби замість одного, і вгатив себе по голові. Усередині щось жалібно засвистіло — Уїіііп! — і робот закінчив: — Стрілець!
Сюзанна розсміялася. Просто не змогла стриматись. Вони подолали такий довжелезний шлях, щоб зустріти велетенську електронну версію Поросятка Поркі.[94] «От і в… от і в… от і все, малята!»
— До мене доходили чутки, що йде с-с-стрілець, — сказав робот, ігноруючи її сміх. — Ти Ро-Ро-Роланд з Ґілеаду?
— Так. А ти?
— Вільям, D-746541-M, робот-ремонтник і багато інших функцій. Джо Коллінз називав мене За-За-Заїкою Б-Біллом. У мене десь усередині з-з-згоріла п-п-плата. Я міг її полагодити, але він мені заборонив. А оскільки він єдина людина навкруги… чи був єдиною людиною… — Він замовк. Сюзанна чула, як поклацують у нього всередині реле, і згадався їй, звісно, не С3РО, якого вона ніколи не бачила, а робот Роббі з «Забороненої планети».[95]
А тоді Заїка Білл зворушив Сюзаннине серце. Він приклав металеву руку до лоба і вклонився. Але не їй і не Роланду.
— Хайл, Патріку Денвіл, сину Соні, — сказав він. — Радий бачити, що ти вийшов з л-л-льоху, так-так!
У голосі Заїки Білла вчувалася справжня, непідробна радість, і Сюзанна зрозуміла, що може спокійно опустити тарілку.
Дванадцять
Вони побесідували на подвір’ї. Білл був не проти зайти в хатину, бо нюховий апарат у нього був у зародковому стані. А от у г’юмів з нюхом усе було значно краще, і вони знали, що в хаті смердить і нема нічого приємного, навіть тепла, бо вогнище давно згасло. Та й бесіда тривала недовго. Вільям, робот-ремонтник (і багато інших функцій), вважав істоту, що часом називала себе Джо Коллінзом, своїм хазяїном, бо інших претендентів на цю посаду навкруги не було. Крім того, Коллінз/Дандело знав потрібні кодові слова.
— Я н-н-не міг н-н-назвати йому пароль, к-к-коли він п-п-попросив, — промовив Заїка Білл, — але моє п-п-програмування не з-з-забороняло принести йому м-м-мануали, в яких б-б-була п-п-потрібна йому і-і-інформація.
— Бюрократія — це прекрасно, — пробурчала Сюзанна.
Білл розповів, що намагався триматися від «Д-Джо» якнайдалі та якнайдовше, хоча він був змушений приїжджати, коли потрібно було розчистити дорогу до Вежі (цього теж вимагало його програмування) і привозити харчі (здебільшого консерви) зі складу, який він називав «Федеральним». Також йому подобалося бачитися з Патріком, котрий одного разу подарував Біллові чудовий портрет, на який він часто відтоді дивився (і з якого наробив багато копій). А проте, зізнався він, щоразу, коли приїжджав, боявся, що Патріка вже не буде — що його вб’ють
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.