Читати книгу - "Сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Один сільський мер, усунений з посади за хабарництво, говорив лейтенанту Валь-де-Траверу, чоловікові моєї Ізабели: «Кажуть, ніби цей Руссо дуже розумний, приведи-но його до мене, щоб я переконався, чи правда це». Звичайно, незадоволеність людини, що вдається до подібного тону, не повинна дратувати тих, на кого її спрямовано.
Судячи з того, як поставилися до мене в Парижі, Женеві, Берні й Невшателі, я чекав, що й наш парафіяльний пастор буде до мене не набагато привітніший. Одначе мене йому відрекомендувала пані Буа де ля Тур, і він зустрів мене дуже люб’язно. Але в цій країні, де лестять усім без розбору, люб’язне поводження нічого не означає. Тим часом після свого урочистого прилучення до Реформатської церкви, живучи у протестантській країні, я не міг, не порушуючи своїх обітниць і громадянського обов’язку, нехтувати публічним сповіданням віри, яку я визнав. Тому я відвідував богослужіння. Але я боявся, як би мене не принизили відмовою, коли я підійду до причастя. Після того галасу, який зчинили в женевській раді і серед невшательського духівництва, важко було сподіватися, що місцевий пастор погодиться спокійно причастити мене в своїй церкві. І ось, бачачи, що наближається час причастя, я вирішив написати панові де Монмоллену (так звали пастора), щоб висловити йому свою щирість і заявити, що я завжди належав серцем до Протестантської церкви. У той самий час я додав: щоб уникнути суперечок про віру, не хочу вдаватися в жодні приватні пояснення з приводу догматів. Гадаючи, що тепер усе гаразд, я заспокоївся, не сумніваючись, що пан де Монмоллен не допустить мене до причастя без попередньої розмови, від якої я ухилився, і, таким чином, усе буде скінчено без будь-якої провини з мого боку. Та ба: зовсім несподівано прийшов до мене пан де Монмоллен і сказав, що він не тільки допускає мене до причастя на запропонованій мною умові, а й, більше того, і він, і його старійшини вважають для себе за честь мати мене в своїй пастві. Ніколи в житті не був я такий уражений і такий утішений. Життя у вічній самотності на землі здавалося мені дуже сумною долею, особливо в нещасті. Серед стількох гонінь і переслідувань я переживав невимовну радість від думки, що можу сказати собі: «Я серед братів!» І я пішов до причастя з таким сердечним хвилюванням і з такими сльозами розчулення, які були, можливо, найбажанішим приготуванням до цього таїнства в очах Божих.
Через деякий час мілорд переслав мені лист пані де Буффлер, переданий – принаймні я так подумав – через д’Аламбера, який був знайомий з маршалом. У цьому листі, першому, що його написала пані де Буффлер після мого від’їзду з Монморансі, вона дуже нападала на мене за те, що я писав де Монмоллену, і особливо за те, що я причащався. Я не розумію, чому вона напустилася на мене, тим паче що з часу своєї подорожі до Женеви я завжди відкрито називав себе протестантом і публічно заявляв про це в голландському посольстві, причому абсолютно ніхто не бачив у цьому нічого поганого. Мені здалося забавним, що графиня де Буффлер хотіла керувати моєю совістю в релігійних питаннях. Та оскільки я не сумнівався, що її наміри (хоча й незрозумілі мені) були найкращими в світі, я не образився на такий дивний випад і відповів їй без гніву, виклавши свої причини.
Тим часом образи у пресі не вщухали, а їхні благочестиві автори докоряли владі за надто м’яке до мене ставлення. Цей дружний гавкіт, натхненники якого й далі діяли, не відкриваючи своїх облич, таїв у собі щось зловісне і страшне.
Я незворушно відмовчувався. Мене запевняли, що Сорбонна наклала заборону на мої твори. Я не йняв цьому віри. З якої речі Сорбонна почне втручатися в цю історію? Чи хотіла вона засвідчити, що я не католик? Це й так усім відомо. Можливо, вона хотіла довести, що я поганий кальвініст? Що їй до того? Було б досить дивно, якби вона взяла на себе такий клопіт; це означало б підмінити собою наших пасторів. Ще не бачачи цієї статті, я подумав, що її написано, щоб поглумитися із Сорбонни, і ще більше схилився до цієї думки, коли прочитав її. Нарешті, коли я вже не міг сумніватися в її достовірності, мені залишалося тільки думати, що всю Сорбонну треба запровадити до божевільні.
Але одна стаття засмутила мене набагато більше, адже написала її людина, яку я завжди поважав і захоплювався її стійкістю, хоча й шкодував про її засліплення. Я говорю про послання паризького архієпископа, спрямоване проти мене.[212]
Мені здавалося, що я зобов’язаний відповісти на нього. Я міг це зробити не принижуючись. Це нагадувало той випадок, що стався у мене з польським королем. Я ніколи не любив грубих суперечок у дусі Вольтера. Я вмію битися тільки з гідністю і хочу, аби той, хто на мене нападає, не ганьбив моїх ударів, – інакше від мене годі чекати захисту. Я не сумнівався, що це послання написане на догоду єзуїтам, і хоча в той час вони самі були гноблені, я розпізнав у ньому їхнє давнє правило – добивати нещасних. Тому я теж міг піти за своїм повсякчасним правилом – шанувати особистість номінального автора і розбивати сам твір. Так і вчинив і, здається, небезуспішно.
Мені дуже подобалося жити в Мотьє. Для того щоб оселитися тут і доживати свого віку, мені бракувало тільки надійних засобів до існування, бо життя в цій місцевості досить дороге. Я бачив, що всі мої колишні плани зруйновані. Мені довелося кинути своє господарство і завести нове, оскільки всі мої старі пожитки були розпродані чи розтягнуті, та й з часу від’їзду з Монморансі в мене було чимало різноманітних витрат. Мій маленький капітал танув на очах з кожним днем. За два-три роки він мав остаточно вичерпатись, а поповнити його було нічим, хіба тільки знову взятися до писання книжок, але я вже відмовився від цього згубного ремесла.
Певний у тому, що ставлення до мене незабаром
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.