Читати книгу - "Лялька"

тільки його уподобанням. Тим часом цей скоробагатько (хоч, безумовно, справжній шляхтич) не тільки й не думав бути князевим слугою, а навіть наважився бути самостійною людиною: не раз сперечався з князем, а що найгірше — просто відмовлявся виконувати його вимоги. «Різкий чоловік… корисливий… егоїст!..» — думав князь, все більше дивуючись з зухвальства скоробагатька.

Трапилось так, що пан Ленцький, що не міг уже приховати намірів Вокульського щодо його дочки, запитав думки князя про нього і попросив поради.

А князь, незважаючи на всілякі слабості, в основному був чесною людиною. Судячи про людей, він покладався не на власні уподобання, а на громадську думку. Тому він попросив пана Ленцького заждати два тижні, поки він «створить собі певну думку», а тому що у нього було різноманітне знайомство і щось подібне до власної поліції, то він дізнався багато цікавих речей.

Насамперед він зауважив, що шляхта хоч і кпить з Вокульського, називаючи його скоробагатьком та демократом, однак потай пишається ним:

— Видно, що наша кров, хоч і пристав до купців!

А коли треба було когось протиставити єврейським банкірам, шляхта насамперед вказувала на Вокульського.

Купці, а особливо фабриканти, ненавиділи Вокульського, але найтяжчим з обвинувачень, які вони йому закидали, було те, що «він шляхтич… великий пан… політик!..», а цього князь ні в якому разі не міг вважати за ваду.

Та найцікавіші відомості князь дістав від черниць. Були в Варшаві якийсь візник та його брат — залізничник на Варшавсько-Віденській залізниці, котрі благословляли Вокульського; були якісь студенти, котрі скрізь розказували, що Вокульський дає їм стипендію; були ремісники, яким він повлаштовував майстерні; були крамарі, яким Вокульський допоміг відкрити крамниці.

Була навіть (про що черниці говорили з побожним жахом і червоніючи) якась пропаща жінка, котру Вокульський вирятував із злиднів, віддав до черниць-магдалинок і таки зробив з неї чесну жінку, наскільки (додавали черниці) така жінка може бути чесною.

Ці повідомлення не тільки здивували, а просто стурбували князя. Вокульський одразу виріс в його очах. Виявилось, що він має свою програму, навіть більше — провадить самостійну політику і користується великим впливом серед простого люду.

Отже, прийшовши у призначений строк до пана Ленцького, він вирішив побачитись також з панною Ізабеллою.

Він обняв її і сказав такі загадкові слова:

— Шановна кузинко! У тебе в руках незвичайний птах…

Отож тримай його міцно і бережи, щоб він ріс на благо нашій нещасній вітчизні…

Панна Ізабелла густо почервоніла: вона вгадала, що цей незвичайний птах — Вокульський. «Тиран… деспот…» — подумала.

І все-таки в стосунках її з Вокульським крига була зламана. Вона вже наважилась вийти за нього.

Одного дня, коли пан Ленцький трохи нездужав, а вона читала в своєму кабінеті, її повідомили, що в вітальні чекає Вонсовська. Панна Ізабелла одразу побігла туди й, крім пані Вонсовської, застала кузена Охоцького, чогось дуже похмурого.

Приятельки підкреслено чуло поцілувались, але Охоцький, який умів бачити не дивлячись, відчув, що або одна з них, або обидві чимось невдоволені, хоч і не дуже. «Невже через мене? — подумав він. — Треба поводитись трохи обережніше…»

— А, кузене, й ви тут? — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Чого це ви такі смутні?

— А повинен би бути веселий, — озвалась пані Вонсовська, — бо цілу дорогу від банку аж до вас залицявся до мене, і не без успіху. На розі Алеї я дозволила йому розстебнути два гудзики на рукавичці й поцілувати в руку. Ой, Бельцю, якби ти знала, як він не вміє цілувати…

— Так? — вигукнув Охоцький, червоніючи, як буряк. — Ну, гаразд! Від сьогоднішнього дня ніколи не поцілую вас в руку… Клянусь!..

— Ще сьогодні до вечора поцілуєте мене в обидві, — відказала пані Вонсовська.

— Чи можу я засвідчити моє шанування панові Ленцькому? — церемонно промовив Охоцький і вийшов з вітальні.

— Ти його збентежила, — сказала панна Ізабелла.

— Нехай не залицяється, коли не вміє. В таких випадках незграбність — смертний гріх. Хіба ж не так?

— Коли ти приїхала?

— Вчора вранці, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені треба було двічі побувати в банку, в магазині, навести вдома порядок. Зараз мене супроводить Охоцький, поки не знайду когось цікавішого. Може, ти мені кого-небудь відступиш? — додала вона промовисто.

— Знов на мене якийсь поговір? — сказала панна Ізабелла, червоніючи.

— Він дійшов до мене аж на село. Старський розповідав мені, не без ревнощів, що ти й цього року, власне, як і завжди, була королевою балів. Шастальський нібито зовсім ошалів.

— І обидва його такі самі нудні приятелі, — з усмішкою відповіла панна Ізабелла. — Всі троє вони щовечора закохувалися в мене, і кожен освідчувався мені в такі години, щоб не перешкоджати іншому, а потім усі троє ділилися своїми сердечними таємницями. Ці панове все роблять спільно.

— А ти як до цього ставишся?

Панна Ізабелла здвигнула плечима.

— Що ж тут питати?

— Я чула також, — казала далі пані Вонсовська, — що Вокульський освідчився…

Панна Ізабелла почала бавитись бантом на своїй сукні.

— Ну, вже й освідчився!.. Він освідчується стільки, скільки разів мене бачить: і дивлячись на мене, і не дивлячись, і говорячи, й не говорячи… як усі вони…

— А ти?

— Поки що виконую свою програму.

— Можна дізнатись яку?

— Будь ласка, мені навіть потрібно, щоб вона не була таємницею. Насамперед ще у пані Заславської на селі…

До речі, як вона там?

— Дуже погано, — відповіла пані Вонсовська. — Старський уже не виходить з її кімнати, а нотаріус приїжджає майже щодня, тільки, здається, даремно… Ну, то як же з програмою?

— Я ще в Заславку, — казала далі панна Ізабелла, — нагадувала про продаж магазину (на цім слові вона дуже почервоніла), і він буде проданий не пізніше, як у червні.

— Чудесно. Що ж далі?

— Далі не знаю, що робити з тією торговельною спілкою. Він, звичайно, залишив би її одразу, але я вагаюся. З спілкою можна мати дев’яносто тисяч карбованців доходу, а без неї тільки тридцять, так що, сама розумієш, тут є чого вагатися.

— Я бачу, що ти починаєш розумітися на цифрах.

Панна Ізабелла погордливо махнула рукою.

— Ні, мабуть, я ніколи нічого в них не розумітиму. Але він мені про них тлумачить, трохи батько… трохи тітка.

— І ти так просто й говориш з ним?

— Ні, звичайно… Але оскільки нам не годиться питати про все, то мусимо так провадити розмову, щоб нам і без запитань усе розповідали. Хіба ти не розумієш?

— Звичайно, розумію. І що ж далі? — випитувала Вонсовська трохи нетерпляче.

— Остання умова — суто морального характеру. Я довідалась, що у нього нема ніякої