Читати книгу - "Маг"

два мої тюремники. У чорному вони були схожі на есесівців й видавалися брутальнішими, ніж можна було б подумати, глянувши на їхні обличчя — звичайні, без видимих ознак брутальности. До мене підійшов білявий Адам. Мав у руці невелику сумку.

— Будь ласка… не пручайтеся.

Поставивши сумку на стіл, він видобув із неї дві пари наручників. Я презирливо простягнув руки й дав себе прикути до рук цих вартівників. Адам вийняв ще якусь чудернацьку маску з чорної ґуми. На її вивороті був товстий загубник.

— Дозвольте на вас надіти. Не болітиме.

Ми трохи повагалися. Я вирішив не опиратися й виждати, поки трапиться нагода луснути по пиці того, хто мені справді допече. Блондин нерішуче підніс цю маску-кляп до мого обличчя. Здригнувшись, я обхопив зубами чорний ґумовий валик, що мав смак якогось антисептика. Адам вправно зав’язав поворозки на потилиці. Підійшов до сумки, взяв із неї широкий чорний пластир і приліпив краї маски до мого обличчя. Даремно я не поголився.

Далі пішли несподіванки. Ставши навколішки, Адам задер мою праву холошу поза коліно й закріпив її там еластичною підв’язкою. Зробивши жест, щоб я не боявся, стягнув з мене светр, розстібнув сорочку й оголив ліве плече. Тоді обв’язав праву литку білою стрічкою — дюйм завширшки, з пришитою криваво-червоною розеткою. Таку саму стрічку Адам просунув під пахву й затягнув вузол на голому плечі. Відтак приліпив на лобі кружок чорного пластиру десь зо два дюйми в поперечнику. І, нарешті, зробивши той самий заспокійливий жест, накинув на голову простору чорну торбину. Я не пручався, хоч і кортіло. Ми рушили. Про всяк випадок тюремники притримували мене за руки.

У кінці коридору ми зупинилися.

— Обережно, нам треба зійти нагору, — сказав Адам.

Куди нагору? На подвір’я чи на поверх будинку?

Я намацав ногою сходи, й ми помалу вибралися на волю. Сонце гріло шкіру. Чорна торба на голові майже не пропускала світла. Ми пройшли ярдів двісті-триста. Чи то запахло морем, чи то тільки здалося. Ось зараз плечі торкнуться стіни, а навпроти мене вишикуються солдати, щоб виконати смертний вирок. Але мої конвоїри спинилися, й хтось скомандував: «Опускайтеся». Мене не підганяли. Дали час зійти сходами, значно довшими, ніж ті, що провадили до моєї камери. Стало прохолодніше. Ми завернули за ріг, зійшли вниз на кілька східців. Тут наші кроки гучно відлунювали. Мабуть, це якийсь великий зал. Загадково й зловісно тхнуло паленим деревом і їдким дьогтем. Мене спинили й зняли з голови торбу.

Я сподівався побачити добрячий гурт людей. Але тут ні душі, крім мене й двох конвоїрів. Схоже на гігантський водозбірник, це підземелля завбільшки з підземну церкву, яких чимало знайдено під руїнами давніх венеційсько-турецьких палаців на Пелопоннесі. Цієї зими одну з таких мені випало побачити на Пілосі. Глянувши вгору, я зауважив два характерні отвори, подібні до димарів. Це горловини. На поверхні їх накривають вíками.

У кінці зали на невисокому помості стояв трон. Навпроти нього вигнулися пологою дугою три довгі столи, під гострим кутом зіставлені торцями й накриті чорною скатертиною. Біля цього довжелезного складеного стола вишикувалися дванадцять чорних стільців, а посередині шеренги залишилася прогалина для тринадцятого.

Побілені стіни сягали висоти близько п’ятнадцяти футів, над троном намальовано колесо з вісьмома спицями. Між столом і троном, під стіною з правого боку, стояв відгороджений ряд лавок для присяжних. У цій чудернацькій судовій залі зразу впадала в око одна недоречність. Хоч тут горіли смолоскипи, прикріплені до бічних стін, але за троном, із двох кутів зали, на каблукуватий стіл націлилися батареї прожекторів. Хоч вони і не світилися, та все одно через оті кабелі та лінзи вже й без того моторошний, ку-клукс-кланівський інтер’єр нагадував кімнату тортур. Схоже, це храм не правосуддя, а беззаконня. Зоряна палата[221], судилище інквізиції.

Мене підштовхнули в плечі. Проминувши стіл, ми підійшли до трону, й тут я втямив, що маю на ньому сидіти. Конвоїри відвели мене на місце. П’ять східців провадили до подіуму, склепаного стук-грюк, аби з рук. Та й трон був халтурний з усіма його підлокітниками, балясинами й шпичастою спинкою — звичайнісінький предмет театрального реквізиту, помальований чорною фарбою. Посередині масивної спинки красувалося біле око, подібне до тих, що середземноморські рибалки малюють на носах своїх човнів, аби відганяти злих духів. Мене посадили на плоску пурпурову думочку.

Щойно я сів — охоронці звільнилися від кайданів і прикували їх до підлокітників. Було видно, що ніжки трону прикріплені до помосту добрячими скобами. Я спробував обізватися. На моє мукання Адам похитав головою. Можна спостерігати, але не говорити. Разом із своїм напарником він став за троном, на долішньому східці, що впирався у стіну. А тоді повівся, наче ошалілий придворний камердинер. Перевірив, чи замкнулися наручники, й знову оголив мені ліве плече, яке мені вдалося трохи сховати під сорочкою. Зійшовши на підлогу, обернувся до мене й склав уклін, ніби перед вівтарем. Відтак рушив до дверей у кінці зали й вийшов. Я й далі сидів, слухаючи сопіння за спиною, потріскування смолоскипів і роззираючись по залі. Старався спостерігати критично й безсторонньо.

Були тут й інші кабалістичні символи. На стіні праворуч манячив чорний хрест — не християнський, з роздутим верхом, подібним до переверненої груші. На стіні навпроти тінювала багряна троянда, єдина кольорова річ у чорно-білій залі. Над високими вхідними дверима намальовано величезну відрубану ліву кисть. Вказівний палець і мізинець випростані, середній та підмізинний зігнуті й притискають великого до долоні. Зусібіч так і тхнуло ритуалами, від яких мене завжди вернуло. «Поводься гідно, поводься гідно, поводься гідно», — ненастанно втовкував я самому собі. Знав, що справляю враження якогось дурника — з отим чорним оком циклопа на чолі, з отими