Читати книгу - "Дім, в якому…"

уваги. На гриби, які виростали в закапелках «Блощарні» за одну лише ніч, на місцевих щурів, які насвистували на бігу, на дивовижної барви пір’їни, якими бавилися сумні блощарняні хлопці. «Хто знає, коли раптом опиниться в Лісі?»

Він заплющив очі та спробував опинитися там. Згадався запах дивних грибів, коли їх віддирали від стін. Хіба ж не так пахне Ліс? Чорноліс.

— Якщо ти десь поряд, прийди, будь ласка, — попросив він.

— Не так його треба кликати, — сказав йому хтось.

Він розплющив очі та в паніці схопився на ноги.

Навколо було чорно-чорно. Ні ліхтаря, ні освітленого віконця. Тільки шелест і шерех листя. І прохолода. Якої не буває, не може бути в жодному місті, ні в маленькому, ні у великому. Страх, який оволодів ним, перетворив прохолоду на холод. Невже він і справді так бажав опинитися тут? Він обійняв свій наплічник, тупо жалкуючи про залишену в «Блощарні» куртку, таку теплу. Узяти компас і залишити куртку — як це все ж таки по-дурному. Нащо йому зараз знання про те, в якому боці знаходиться північ?

Він почав порпатися в наплічнику, де не було ні куртки, ні ліхтарика, ні навіть коробки сірників, чудово розуміючи, що нічого корисного в наплічнику нема, відтак просто намагаючись чимось зайняти себе, щоб не впасти в паніку. Намацавши компас, підніс його до очей, і з подивом зрозумів, що бачить не тільки фосфорну стрілку. Він бачив весь компас, з усіма поділками. Розкривши блокнот, він перегорнув його. Не так виразно, як при денному світлі, а по-іншому, проте він бачив зроблені в нотатнику записи й міг їх прочитати. Ліс світився. Не для кожного, але для того, хто вміє бачити в темряві, а він, як виявилося, вмів.

Чийсь смішок наполохав його. Обертаючись, він, несподівано для себе самого, впав у траву й підвівся на ноги за три кроки від місця, де впав, під захистом найближчого дерева. Виконав він це стрімко та плавно, одним плинним рухом. Абсолютно знічев’я. А притулившись до дерева, тут же про все забув. Тепло, яке струменіло від дерева, охопило його. Він не просто потрапив у тепле місце — це більше нагадувало обійми. Дерево обійняло його, як уміло, заспокоюючи, захищаючи, наповнюючи силою. Забувши про невідомого супротивника, він весь віддався цьому відчуттю єднання. Притиснувся до твердої кори, що здряпувала обличчя, й заплакав.

— Ласкаво просимо додому, — сказав хтось.

З-за іншого дерева вийшов чоловік у майці з написом: «Єллоустоунський заповідник» і зупинився віддалік. Він посміхався. Або шкірив зуби. І, здається, був навіть не зовсім людиною. Очі його відсвічували в пітьмі зеленим, як у собаки.

— Привіт, Сліпий, — сказав йому Лорд, пригадавши все, чого не міг пригадати останні півроку. — Як ти знайшов мене?

Сліпий засміявся.

— Я тебе? Це ти мене знайшов, безпам’ятний!

Казка Рудої

Вона теж жила там. У Чорнолісі. Але не весь час у «Блощарні», оце вже ні, в могилі вона бачила цю мерзенну нічліжку. Це місце для безпам’ятних Стрибунів і невдах, а вона, слава богу, ні те, ні інше. Весь Чорноліс — та ще діра, проте зрозуміло, що діра, але десь неподалік кордону, інакше вона ні за що туди не поткнулася б.

Їй потрібен був провідник. Або поводир, якщо завгодно. Хтось, хто допоміг би їй піти з кінцями, цілком, тобто як належить. Вона знала, що це можливо, і знала, що сама на це не здатна. Деякі здібності вона мала, але не зовсім такі.

Вона найнялася в їдальню, де досить непогано годували. Найнялася мити посуд, бо коли миєш посуд, можна не боятися кому-небудь нагрубити. З предметами зав­жди легше. Отже, вона мила посуд, а у вільний час металася вулицями в пошуках провідника. Шкода лише — погано уявляла собі, як він має виглядати.

І дошукалася до Сіролицих.

Так їх називали. Абсолютні погромники. Вони фарбували волосся в білий колір, підводили очі та малювали на щоках якісь орнаменти — листя. Взагалі-то зелене листя. Або синє. Але здаля їхнє вимальовування однаково виглядало як бруд, за що їх і прозвали Сіролицими. Вони носили білосніжні сорочки, чорні шкіряні куртки та джинси, страшенно дорогі, мало не з платиновими пряжками, але при цьому розгулювали босоніж, з вічно брудними ногами, і називали себе лісовим народом. Збожеволіти можна, уявивши таке страховиддя в лісі!

Але вона дарма посміялася над ними, такого Сіролиці нікому не пробачали. Вони відлупцювали її та забрали з собою. Жили вони в одному зі старих особняків на околиці міста. Підвал цілком займав кегельбан. Десь нагорі була ще більярдна, а вище, напевно, — житлові приміщення, але там вона не бувала. Туди водили тільки подружок. Своїх. Теж фарбованих у платину, з листочками-колючками на щоках.

Як їй жилося там, краще не згадувати. Дуже скоро вона сама перестала вірити в те, що наважилася фиркнути комусь з них в обличчя. Сіролиці відучили її фиркати, лаятись і взагалі розмовляти. Але найстрашнішим було те, що вона розучилася стрибати. Перестала бути Стрибуном. У неї забрали те єдине, чим вона у своєму житті пишалася, бо Стрибун, який зберігає пам’ять, — велика рідкість, унікум, і вона була цим унікумом, поки не втрапила до Сіролицих, які щось у ній зіпсували. Таке раніше траплялось і з іншими. Вона ще в дитинстві наслухалася страшних історій про неповерненців, які не повернулися не тому, що не хотіли, а тому, що не змогли, але перестала в них вірити, ставши Стрибуном. Надто це просто, коли вже вмієш. Легше повірити, що можна розучитися говорити рідною мовою. Сіролиці зробили її розумнішою. Вона зрозуміла, що й те, й інше цілком можливо. Отож залишалося тільки терпіти й прибирати за ними блювоту. Вони постійно ригали, бо сиділи на якійсь наркоті, від якої їхні шлунки перестали приймати нормальну їжу. Швидше за все, вона б від такого життя врешті-решт померла, бо вони її теж майже не годували, але склалося так, що одна з їхніх розмальованих подружок з якогось дива вирішила підпалити будинок разом з усіма, хто в ньому був. Пожежу вона влаштувала на одному з горішніх поверхів. Підвал при цьому не постраждав, однак Сіролиці були того вечора зайняті та втратили пильність, тож їй вдалося від них ушитися.

Днів десять вона ховалася, поки не загоїлося обличчя. Потім украла одяг. У смушковій камізельці, квітчастій спідниці та в безглуздому широкополому капелюсі вона виглядала, наче власна бабуся, але їй і треба було виглядати як хтось інший. Фарбоване волосся та величезні окуляри від сонця доповнили маскарад. Тепер їй потрібні були гроші, щоб утекти з міста.

І от якраз тоді вона побачила його. Він розрівнював граблями пісок на пляжі перед харчівнею. О сьомій годині ранку. Побачивши його, вона втратила дар мови. Не тому, що він був неймовірно красивий, просто він нагадав їй Сіролицих. Точніше, не так. Вона просто моментально зрозуміла, на кого вони намагалися бути подібними. І наскільки це їм погано вдавалося. Це її приголомшило. Те, що вони сподівалися відтворити таке за допомогою туші та макіяжного олівця. З особливою зловтіхою вона відзначила, що волосся в нього зовсім не біле. І, звісно ж, ніякого листя і квітів