Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

подібну долю мало і німецьке селянство, яке формувалося (під впливом прарусів) вже за історичних часів з півдиких мисливців–кочовиків. Стан польського селянства від початків і далі протягом століть був мало що вищий за московський. Фанцузький селянин дуже рано втратив свободу. Лише селянство двох європейських народів — Англії та України (до полтавської катастрофи) були весь час вільними людьми; ніколи не були рабами. Московщина ніколи не знала свободи. Україна ніколи не знала рабства. В Україні були невеликі групи невільників, але й вони не були рабами (худобою). Грецькі історики пишуть, що скити і сармати не обертали полонених на рабів, як це робилося тоді всюди. Наша імперська «Руська правда» трактує невільників як людей, а не худобу — рабів. А всі нації тоді власне мали рабів за худобу. Коли по полтавській катастрофі москвини закріпачили наше селянство, то й тоді найбільш упосліджений селянин–кріпак мав глибоке почуття власної гідности, «хоч і не пан, та не товчи мене в кал» — у протилежність до московського «Раб твой Івашка».

А почуття власної гідпости є найголовнішою ознакою аристократа, аристократизму. Це почуття власної гідности зародилося у праукраїнців 5000 років тому, разом з народженням українського рільника. Тисячолітнє рільництво зародило, виплекало і скріпило в українському народі це почуття власної гідности, цей аристократизм. А з генетики ми знаємо, що такі кількатисячолітні властивості є спадкові і їх майже неможливо винищити.

«Нині єдиний суспільно вироблений, гармонійний тип українця, що має свій власний, у нікого не позичений ані наслідуваний класичний стиль і своє власне, виключно йому притаманне духове та фізичне обличчя — це український селянин–господар. Душевно недоступний, чуттєво скупий, мовчазний, де йде про його власні, глибші переживання, він стоїть нині о ціле небо вище від українця–інтеліґента, під кожним оглядом ще не виробленого. Наш селянин–господар — це не штучний продукт духового імпортерства, не шаблон знекровленої людини, що її витворює машинова цивілізація великих міст. Він дитина природи, що її видала наша, а не інша, земля; наше, а не інше підсоння; наші своєрідні, а ніякі інші обставини. Український селянин–господар — це тип вічний; тип, що його зродила та земля, яку покоління українців зрошували своєю кров’ю. Наш селянин–господар — це тип аристократа–консерватора. Він зберіг повагу свого стану та характеристичні його прикмети в значно більшій мірі, ніж сучасна родова аристократія. Наш селянин не знає культу бідности. Навпаки — він бридиться нею. Він ненавидить її в собі і погорджує нею в інших. В глибині своєї не засміченої інтелігентськими теоріями душі він є АРИСТОКРАТ (Д. Віконська. «За силу і перемогу»).

Аристократизм українського народу ще більше скріпив другий, надзвичайно великої психологічної ваги, чинник. Український невільник–кріпак мав можливість утекти з неволі. Величезний, мало заселений український степ кілька століть рятував українців від психологічного рабства. Кожний наш кріпак знав, а головне, ВІДЧУВАВ, що він МОЖЕ скинути неволю, втікши у степ, у вільний степ, на волю. Разом із вродженим почуттям власної гідности ця свідомість і це сусідство вільної землі виплекало дуже сильне почуття волелюбности, що у нас доходить аж до анархічности («сам собі пан»).

Мали ми ще один, також величезної ваги психологічний чинник, що його не мав ніякий інший нарід. Від скитської доби аж до XVIII (вісімнадцятого) століття наш селянин орав своє поле з луком чи пізніш) з рушницею за плечима. Отже, протягом понад 2000 років наш селянин був не мирним гречкосієм, а рільником і вояком одночасно. Цього не пережив ніякий інший нарід, хіба далеко пізніше англійські піонери в Америці. Пізніше наше козацтво було не лише біологічно, але й духово дитиною цих рільників–вояків. (За таких самих умов москвини (донські козаки) не стали лицарями, як наші запорожці, а лишилися безпринциповою, без жодних ідей — крім ідей грабунку — ватагою розбійників).

Багато чужинців називали наш нарід — увесь нарід — козацьким, с. т. лицарським. Слушно! Термін «український селянин» є рівнозначний з терміном «український козак». Біолігічно й історично це є той самий тип. Той самий і фізично, і духово. Деяке пригноблення, покірність, що його помічаємо в селян — це є лише поверховий вплив тимчасового (тільки 200–літнього в порівнянні до 2000–літнього вільного) кріпацького життя. З ґенетики знаємо, що воно неспадкове і доказом цього є визвольна, збройна боротьба 1918–21 років та УПА. Герої УПА це є селяни з діда–прадіда.

А поза всім тим стоїмо перед фактом, що всю нашу аристократію та шляхту ми втратили, і тепер її не маємо. Мрії В. Липинського зукраїнізувати спольщену та змосковщену, виявилися утопією. Отже, єдина верства, яка дасть (властиво, вже дає) нашу нову національну еліту — це селянство. Іншої просто не існує, бо ж і сучасне фабричне робітництво та нова інтелігенція — це ж лише вчорашні (це дуже важливо) селяни. Не сільська голота, але розкуркулені ГОСПОДАРІ з тисячолітньою традицією почуття своєї власної гідности, духові аристократи.

Український націоналізм є еманацією культури української нації, і тому український націоналістичний суспільний устрій можна назвати ДУХОВНИМ АРИСТОКРАТИЗМОМ, християнським, гієрархічним, демократичним аристократизмом, хоч і звучить (останнє) ніби парадоксально. Цілком природно, в суспільстві, зорганізованому на принципах духового аристократизму (українського націоналізму), стає безглуздим анахронізмом (перестарілим) нинішня система політичних партій, бо ж відпадає практична потреба язикатим демагогам збирати «голоси». Зариси нового суспільного устрою вже починають показуватися в житті. Влада вже починає переходити до рук знавців даної галузі життя, до фахівців, і це не внаслідок агітації теоретиків, але під тиском самого життя.

Ще 50 років тому кожна, більш–менш самовистачальна економічно держава могла добре жити і поступати в повній ізоляції від решти світу. Америка аж до 1914 року трималася доктрини Дж. Монро (політична ізоляція від решти світу) і добре на тому вийшла, бо, відгороджена від усього світу двома океанами, могла спокійно присвятити всі свої сили, час і багатства своєї землі на внутрішню розбудову своєї держави. Раніш, щоб охоронити свою державу від нападу сусідів, вистачало побудувати на її кордонах твердині та обсадити їх своїм військом. Раніш Америка навіть і того не робила, бо її охороняли два океани та бритийський флот.

Тепер же та сама Америка мусить будувати свої твердині (бази) буквально по цілому світу. А щоб мати ті свої бази на чужій території, треба знати історію, політичні ідеали, культуру, економіку психологію і т. п. того народу на чиїй території хочете бази мати. І не лише про цю територію, але також і про сусідні. Коротко — цілий світ у всіх проявах життя. А до цього долучається ще одна обставина — модерна війна вимагає