Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

class="p1">Як тільки Несторова зняла з себе шубу й пальто, всі побачили, що вона зовсім не була вбрана для весілля. Виходило, що вона справді тільки випадково опинилась сьогодні у Річинських. Несторова ніби відгадала приховані міркування домашніх, бо виправдовувалась:

— Гаврило мені такого наплів, що я просто побоялась, чи не скоїлось яке лихо з Нестором… Тільки тому й приїхала.

Хоч як умовляли її Катерина, Олена, ба навіть Безбородько залишитись на весілля, Несторова рішуче відмовилась. Клавда офірувала їй навіть одну з своїх парадних сукень на той вечір. Несторова подякувала щиро, але не думала користатись з доброго настрою Клавди. Мусить додому.

Олена й Катерина просили Несторову справді щиро. Розрахунок був простий: коли вже приперли Михасі, то може бути й Несторова. Одна особа більше, одна особа менше в такому гурті не грає вже ролі. Слава богу, що додатковий індик шкварчить у печі.

Як тільки Гаврило пофутрував коні, Несторова закуталась у хустину, одягла при допомозі Нестора шубу поверх і, не даючи Гаврилові докінчити порцію голубців, почала істерично квапити до від'їзду.

І тут Гаврила, як на злість, покликала Катерина на секретну розмову у сусідню кімнату. Нестор догадувався, що вона читає йому оченаш за пужално, яке вайлуватий Гаврило так спритно заіванив. Нестор реготався, аж заходився.

— Ти чого в такому доброму настрої? — підозріло спитала Несторова і в ту ж мить задумала використати той добрий настрій. Шепнула лагідно чоловікові: — Прошу тебе, дай мені гроші за пшеницю.

— Ти здуріла, пане добродію? — розреготався він, як з доброго дотепу. — Ти гадаєш, що я Михась? Ні, пане добродію, грошики за пшеницю — то наші!

— То, значить, ти їх уже пустив? — з безпорадним смутком вимовила Несторова.

Нестор поклепав себе по грудях, де лежав бумажник:

— Ще не всі, пане добродію, ще не всі… Слухай, Несторова, якщо мене не буде в неділю до сьомої ранку, то нехай Гаврило поїде по Фіалковського, аби він хоч вечерню відправив для моєї отари.

— Гарний з тебе священик, нема що сказати, — не дорікала, але якось по-материнському умовляла Несторова. Була така виснажена останніми переживаннями, що не могла очима дивитись! Повіки кололи й від безсонної ночі, а ще та снігова білизна довкола викликала раз у раз сльози на хворі очі. Та щоб не створювати враження у тих, хто спостерігав цю сцену через шиби вікон, ніби вона плаче з приводу цього легкодуха, навіть не витирала очі хустиною.

Отець Нестор одразу якось не добрав змісту останніх слів. Розмірковував усоте, що могло статись, що молода Ілаковичка не приїхала. Вліпив їй таку заохотливу телеграму за підписом Олени й Безбородька, що треба припустити якусь поважну причину, яка затримала Орисю. «Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє», — досадливо промугикав він.

Наздогнавши думку Несторової, Нестор відразу зареготався.

— А ти знаєш, я сьогодні подумав, що добре зробив, пішовши у попи. Уяви собі, пане добродію, яка була б з тебе жінка офіцера, а на попадю — ти вимріяна.

— Тоді б ти розвівся зі мною й оженився б з Ілаковичкою! — вибухнула нарешті Несторова, яку буквально душив біль від ревнощів.

— О! З тої я зробив би справжню даму, — цмокнув отець Нестор. Коні, яким надокучило оте безглузде чекання у збруї, взяли це за сигнал для себе і рушили з місця.

Гаврило наздогнав коней уже у воротах. Ляснув батогом, і отець Нестор ледве встиг послати останнє «па» в спину своїй благовірній.

Хоч офіціально замовлено тільки одного священика, вінчали Катерину і Безбородька аж чотири попи, і само собою всі вони були на весільнім обіді, чи то пак вечері. Мав це бути з їх сторони доказ пошани пам'яті покійного товариша і свого роду відзнака для Безбородька, але честь ця потягла за собою нові витрати, так що й Безбородько, й Катерина дуже радо обійшлися б без неї. Саме світло у церкві коштувало їм понад тридцять злотих.

Лише Зоня снувала по церкві, як пава, одурманена блиском майстерних електричних павуків і пахощами кадила, майже непритомна від важливості, центром якої були вони, Річинські.

Річинські вчинили те, що тиха церковка перетворилась на ілюмінований храм. Річинські були причиною, що люди, передаючи один одному цю незвичайну вістку, поспішали до церкви, як по свячену воду на водохрещі. Катерина намагалась бути спокійною. У темно-блакитному, добре припасованому до її постаті костюмі з сріблястим лисом довкола шиї і в білому фетровому капелюсі, з поцяткованою імітованими пластянками снігу сіткою на очах, вона виглядала якщо не елегантно, то бездоганно пристойно.

Перед самим актом вінчання підійшла до неї жінка гімназійного катехита, теж товариша покійного Аркадія, і шепнула на вухо:

— Як будете ставати навколішки, то старайтесь спідницею прикрити полу костюма нареченого.

Катерина подякувала їй усміхом за доброзичливість…

Не потребувала хапатися за чари. Богу дякувати, Філько й без того привчається поволі йти за порадами, які вона йому розумно і дуже обережно підсуває.

Коли молоді вийшли з церкви, скоїлося маленьке замішання: машина, призначена для молодих, зникла. Як згодом вияснилося, Несторові в останню хвилину стрельнула ідея прикрасити машину зсередини білими хризантемами.

Затримка з машиною зіпсувала настрій молодим. Катерина подумала, що це — поганий омен для нового життя, а Безбородько кляв у душі пришелепуватого Нестора, через дурні вибрики мусить чепіти на сходах на прилюдне видовисько.

Для багатьох знайомих це була добра нагода скласти молодим свої поздоровлення, бо через тисняву у церкві не кожному вдалося виконати цей приємний товариський обов'язок.

Незадоволений ситуацією, Безбородько автоматично тис простягнуті йому руки і так само автоматично розтягував губи у вимушену усмішку, не дуже приглядаючись, кому належать ті руки.

Наостанку підійшов до нього високий, хоч дещо згорблений чоловік у модному англійському осінньому пальті і кепці з того самого матеріалу.

Безбородько впізнав Сулімана щойно тоді, коли той зняв кепку. По шкірі пана молодого морозцем пробігло обурення, підсилене ще й тією обставиною, що машина не з'явилась, а Суліман, на біду, був останній з тих, що поздоровляли. Аж тепер він справді приверне до себе загальну увагу! Це не тільки нахабство, а й спроба скомпрометувати зятя Річинських в очах нашівської еліти.

Та, побачивши, з якою грацією Катерина наставляє маклерові руку для поцілунку, Безбородько трохи прийшов до тями. «Вифрантився, — подумав про Сулімана, — старий злодій так, що не відрізниш його від решти товариства». Напевно, мало хто з публіки й пізнав його, а більшість прийняла за приїжджого гостя.

До церковних сходів під'їхала машина з букетом хризантем біля руля.

Пізніше Безбородько не міг пояснити собі, як це сталося, що, власне, Суліман був