Читати книгу - "Зірки Егера"

спокійно розгорнув його.

Комендант сидів на коні. Довкіл нього з'юрмилися люди. Поки він читав, усі намагалися вгадати з виразу його обличчя зміст листа!

Та обличчя в коменданта ніби з каменю. Яким воно було на початку читання, таким зосталося й після того, як він уже згортав листа.

Добо засунув аркуш до кишені, потім оглянувся, наче дивуючись, чому так багато люду зібралося.

Із старших лейтенантів при цьому був присутній тільки Пете. І Добо сказав йому так, щоб почули інші:

— Всіх офіцерів я зберу увечері. Маю сповістити їм радісну звістку.

Але тільки-но Добо зачинився в себе в кімнаті, його незворушне обличчя стало скорботним. Він впав у крісло і сумовито, безнадійним поглядом втупився в одну точку.

Того дня Добо одержав ще одного листа. Це послання привіз селянин. З листа, що білів у його руці, було видно, що його послано турками.

Це прийшов четвертий посланець Алі-паші.

Обложенці знали, що Добо суворо розправляється з турецькими листоношами. Вони вивели селянина на ринкову площу — мовляв, хай він там зустріне Добо.

Надвечір о цій порі вже ставало холодно, і солдати відпочивали, запалювали на площі вогнища. Іноді підсмажували сало і запивали його склянкою вина, розбавленого водою.

— Було б краще спалити цього листа ще зараз, поки пан капітан не бачить,— порадив один добросердний ратник.— А то, їй-богу, лихо буде!

— Як це спалити? — відповів селянин.— Лист же не мій.

— Але ж ви принесли його від ворога.

— Я приніс від того, хто послав.

— Повісять вас.

— Мене?

— Звичайно. Пан капітан наказав повісити навіть одного нашого лейтенанта. А той же був паном, дворянином — не те, що ви.

Шибеницю з площі ще не забрали. Солдат показав на неї.

— Бачили? Шибениця й досі стоїть.

Селянин отетерів, від страху його навіть у піт кинуло. Він почухав потилицю, сунув руку в торбу.

Саме цієї миті прискакав Добо.

— Що таке? — спитав.— Що за людина? Чого прийшов?

Селянин заховав торбу під сіряк.

— Я Іштван Ковач, цілую ваші руки,— відповів той зніяковіло, мнучи в руках шапку.

— А чого ви хотіли?

— Я? Нічого.

— Чого ж ви тоді прийшли?

— Ну... подивитися прийшов. Дай-но, думаю, зайду до них та подивлюся, що вони там поробляють у такій біді.

— Листа принесли?

— Хто? Я? Листа? Ні! Не приносив...

Добо дивився на нього пронизливим поглядом, і селянин, витираючи лоба, забурмотів:

— Бігме, не приносив!

— Обшукайте його!

Збліднувши, селянин дозволив себе обшукати. З його торби витягнули листа з великою печаткою.

— У вогонь! — ревнув Добо.

Солдат жбурнув листа в огонь.

Селянин затремтів.

— Не збагну, як воно потрапило до мене! — виправдовувався він, чухаючи за вухом.— Хтось підсунув, либонь.

— В кайдани! — наказав Добо.— Вкиньте цього негідника до інших.

18

Оскільки з гармат палили безперестанку, того дня (дванадцятого жовтня) знову пішов дощ. Хмари розвіялися лише надвечір, коли промчав над землею колючий осінній вітер.

Обложенці побачили, що турки збираються в шанцях. Добо дозволив відпочивати тільки трьомстам солдатам. Решта чатували біля проломів.

Десь об одинадцятій годині ночі вітер здув з неба останню хмарину. Повний місяць осяяв Егер, і стало видно як удень.

— Гей, люди, до зброї! — пролунало одразу в усіх куточках фортеці.— Всі до зброї! До зброї, солдати, і всі, хто є у фортеці!

Барабани забили тривогу, сурмили сурми.

— Вночі почнеться штурм. Піднімайтеся всі, хто живий!

З руїн, залитих місячним сяйвом, вилізали постаті в шоломах і зі списами в руках.

Озброївся й панотець Балінт. Він почвалав до резервного загону, який стояв на ринковій площі, тримаючи у руці такого великого списа, що він зійшов би за дишель. До резерву приєдналися й