Читати книгу - "Холодна Гора"

— Якшо ви вважаєте, що я невинуватий, а це так і є, то чому я досі тут? Чому не звільняєте мене негайно?

— Це не робиться так швидко. Ми готуємо документи для Народного комісара. Він сам має прийняти остаточне рішення у вашій справі. Ви повинні мати терпіння.

— Громадянине слідчий, я охоче терпітиму, але дуже голодую.

Допоможіть мені отримати мої гроші.

— Ми поміркуємо, що можна тут зробити.

Почався допит. Я мусив розповісти все з початку. Впродовж допиту він заглядав у мою справу. Раптом перервав мене словами:

— Аж не віриться, що в Харкові позабирали фізиків. Тепер вони замість того, щоб працювати, сидять у нас.

Вони повідомили, що й Обреїмов знаходиться в них. Він попросив наукові книги, папір та ручки в достатній кількості й розробив нову теорію у своїй галузі. Зараз вона вже, мабуть, опублікована.

Слідчий показав мені ці матеріали. Я вже забув, про що саме там йшлося.

Через дві години мене відіслали до камери, в якій сидів чоловік років 30. Був це службовець Народного комісаріату зовнішньої торгівлі. Я був так зайнятий своєю справою, що навіть не запитав, за що він сидить. Він сказав мені, що в одній із сусідніх камер сидить маршал Єгоров.

Наступного дня мене знову було викликано на допит. Слідчий написав великий заключний протокол. Він не був, як звичайно, витриманий у формі запитань та відповідей, а мав вигляд опису мого слідства. Коли дійшло до звинувачення в шпигунстві, я хотів пояснити слідчому, яким абсурдним є це звинувачення і якою невинною є вся справа з кресленнями. Але він не дав мені нічого сказати.

— Чи не маєте ви нас за ідіотів? Чи гадаєте, що ймемо віри звинуваченням у шпигунстві? Що з вас був би за шпиг? Ми вивчили ваш характер. Ви зовсім не схожі на шпига.

— Чому в такому разі мене не звільняєте?

— Не все одразу. Ми повинні залагодити деякі формальності.

— Громадянине слідчий, я маю враження, що ви готуєте моє звільнення. Я зможу залишитися деякий час тут, чи ви мене одразу депортуєте, як це було з моєю дружиною?

Він не хотів відповідати, але, зрештою, сказав:

— Не клопочіться про те, що має вирішити Народний комісар.

До того ж, ви не один на світі, тут досить є таких, як ви.

— Чи зможу я отримати свої гроші? Я не хочу померти з голоду до того, як мене звільнять.

— Ми подивимося, що можна зробити. Грошей ви, можливо, й не отримаєте, зате будете поміщені в камеру, де можна добре попоїсти.

Я ніколи раніше не чув, щоб були превілейовані камери, і в його обіцянку не повірив. Я підписав заключний протокол, і повернувся до камери. Мене огорнула лють, я почав калатати в двері й завимагав від наглядача шматок паперу, на якому написав до начальника в’язниці: «Немає сил терпіти голод. Якщо на протязі двох днів не отримаю гроші на лавочку, відмовлюся приймати їжу».

Трохи пізніше я був викликаний до начальника:

— Голодування вважається у нас антирадянською демонстрацією. Таким способом ви не зможете нічого досягти. Застерігаю вас проти цього.

— Громадянине начальнику, у мене немає вибору. Я вже використав усі інші засоби.

Мій колега по камері був вражений.

— Як можна писати такі речі до НКВС? Вони застосують проти вас суворі репресії.

— Минули ті часи, коли я їх боявся.

Коли через два дні наглядач приніс мені суп — я відмовився.

Не торкнувся навіть води. Через півтора дні я був покликаний до слідчого.

— Ви збожеволіли, Олександре Семеновичу? Тут, у нашій цитаделі, влаштовувати демонстрації проти радянської влади? Чи хочте в останню хвилину зіпсувати свою справу?

— Громадянине капітане, я не маю вибору, бо вже просто не можу зносити голоду. Я маю право поводити себе так, як це роблять радянські в’язні. Хочу мати свої 50 карбованців на «лавочку». Моє бажання не є антирадянською демонстрацією.

— Я вимагаю від вас, щоб ви припинили голодування.

— Не припиню.

— Олександре Семеновичу, я саме збирався щось зробити у вашій справі, коли надійшло повідомлення про вашу голодівку. Зрозумійте, що НКВС не потерпить ніяких незаконних засобів впливу на себе. Я не зможу нічого для вас зробити, доки не припините голодівки.

— Місяцями я не вдавався до голодування. Але ви нічого для мене не зробили, і я вам уже не вірю.

— Якщо припините голодування, отримаєте все, чого потребуєте.

— Коли я отримаю свої гроші?

— Гроші не отримаєте, зате отримаєте досить харчів. Але перед тим маєте припинити голодування.

— Я не можу вам вірити після всього, що пережив, громадянине слідчий.

— Олександре Семеновичу, ідіть зараз до начальника в’язниці й скажіть йому, що припиняєте голодівку. Тоді я все для вас зроблю.

Я відмовив. Він розсердився.

— Ви дурень, який хоче