Читати книгу - "Замогильні записки"

засохла вся, за винятком одного бутона; молодша парость згнила. Монарх, урочисто посаджений на трон рішенням міської ратуші, ніколи не думав ні про кого, окрім себе; він приносить французів у жертву тому, що вважає своєю безпекою. Ті, хто міркують про способи повернути вітчизні велич, забувають про вдачу нашого володаря; він переконаний, що засоби, які врятували б Францію, смертельні для нього самого; на його думку, те, що збереже життя королівської влади, уб’є короля. Втім, ніхто у Франції не має права зневажати Філіпа, бо всі тут однаково гідні презирства. Але хоч якого благоденства мріяв би він досягти, благоденство це вислизне або від нього, або від його дітей, бо він зневажає народи, які дали йому все, що він має. З другого боку, впадуть і законні королі, що зрадили законних королів: нікому не дозволено безкарно заперечувати основи свого власного буття. Хай навіть революції на мить відхилилися від свого шляху, рано чи пізно вони неодмінно віллються в потік, що підмиває стару будівлю: ніхто не виконав свого обов’язку, ніхто не врятується від загибелі.

Якщо жодна влада у нас не вічна, оскільки за останні тридцять вісім років спадковий скіпетр чотири рази випадав з царствених долонь, якщо царський вінець, скріплений перемогою, двічі зісковзнув з голови Наполеона, якщо липнева влада безперервно зазнає нападок, то звідси випливає, що приречена не республіка, а монархія.

Франція ворожа престолу: корона, яку спочатку визнають, потім зневажають, потім підносять, щоб незабаром знову розтоптати, – всього лише непотрібна спокуса і символ хаосу. Вінценосного володаря нав’язують людям, які зберігають про нього шанобливі спогади, але відкидають його всім своїм способом життя; його нав’язують поколінням, які, втративши почуття міри і пристойності, тільки і знають, що ображати королівську особу або замінювати шанобливість на раболіпство.

Філіп може відсунути вирок долі, але він не в змозі його скасувати. Тільки демократична партія йде вперед, бо прагне до майбутнього; втім, вона досягне його, лише якщо не розпадеться дорогою. Ті, хто не хочуть погодитися, що монархії руйнуються під дією обставин загальних, марно чекають, що від теперішнього ярма їх звільнять палати; палати не підуть на реформи, бо реформа принесе їм смерть. Зі свого боку, опозиція, до якої входять нині самі промисловці, ніколи не завдасть королю, якого вона сама й посадила на трон, удару в спину, який вона завдала Карлу X; вона домагається посад, вона скаржиться, вона злиться, але, зіткнувшись віч-на-віч з Філіпом, вона відступає, бо їй хочеться орудувати справами, але не хочеться руйнувати те, що вона створила і на чому тримається. Її стримують два побоювання: вона боїться і повернення законної монархії і початку народовладдя: вона хилиться до Філіпа, якого не любить, але в якому бачить захисника. Підкуплена посадами і грошима, відмовившись від власної волі, опозиція підкоряється тому, що від початку приречене на смерть, і засинає у брудній калюжі; ось перина, винайдена сучасною промисловістю; вона не така м’яка, як колишня, зате коштує дешевше.

Незважаючи на все це, верховній владі, у якої за спиною кілька місяців, якщо хочете, навіть кілька років, не уникнути долі, що їй загрожує. Сьогодні немає майже нікого, хто б не визнавав, що законна монархія краще, ніж узурпована, охороняє безпеку, свободу, власність, що вона краща для відносин з чужоземними державами, бо принцип нашого нинішнього правління суперечить монархічному принципу європейських країн. Зволивши прийняти корону в своє володіння, бо так було бажано і, мабуть, зручно демократії, Філіп із самого початку зробив помилку: йому треба було скочити на коня і скакати аж до Рейну, точніше, йому треба було опиратися течії, яка несла його просто до трону, не дозволяючи ставити ніяких умов; якби він так опирався, він поклав би початок установам довговічнішим і гіднішим.

Ми не раз чули: «Якби пан герцог Орлеанський відмовився від корони, почалася б страшенна смута»; це – думка боягузів, дурнів і шахраїв. Обійтися без зіткнень, зрозуміло, не вдалося б, але потім дуже скоро в усьому запанував би порядок. Що ж зробив Філіп для країни? Хіба якби він відмовився від скіпетра, у Парижі, Ліоні, Вандеї пролилося б більше крові – я вже не кажу про ту кров, що пролилася з вини нашої виборної монархії в Польщі, Італії, Португалії, Іспанії? На відшкодування цих нещасть чи дав нам Філіп волю? Чи приніс він нам славу? Чим він був зайнятий? канючив у сусідніх володарів підтвердження своєї влади, принижував батьківщину, змушуючи її плентатись у хвості у Англії, перетворюючи її на заручницю; він намагався зробити нашу добу такою ж старою, як його рід, не бажаючи сам стати молодим, як ця доба.

Чому він не одружив старшого сина з якою-небудь прекрасною простолюдинкою, народженою в його вітчизні? Це означало б узяти за дружину Францію: шлюбний союз народу і королівської влади змусив би королів розкаятися; проте королі ці, що вже зловжили одного разу покірністю Філіпа, не зупиняться на досягнутому: сила народу, що проглядає крізь нашу муніципальну монархію, жахає їх. Щоб догодити абсолютним володарям, володарю барикадному треба було перш за все скасувати свободу друку і відмінити наші конституційні установи. У глибині душі він ненавидить їх не менше, ніж вони, але йому потрібно дотримуватися пристойності. Уся ця тяганина не до душі іншим володарям; єдиний спосіб змусити їх набратися терпіння – це пожертвувати заради них усіма нашими зовнішніми інтересами: щоб звикнути усвідомлювати себе ленниками Філіпа, ми спершу стаємо васалами Європи.

Я говорив сотню разів і повторю знову: старе суспільство вмирає. Я не такий добродушний, не такий лукавий і не такий обдурений у своїх надіях, щоб узяти хоч найменшу участь у тому, що коїться нині. Франція, найзріліша із сучасних націй, відійде, напевно, першою. Мабуть, можна навіть стверджувати, що старша парость Бурбонів, якій я збережу вірність до скону, сьогодні не знайшла б довговічного притулку у старій монархії. Жодному із спадкоємців принесеного в жертву монарха не судилося довго носити його рвану мантію; недовіра обопільна: монарх уже не наважується покластися на народ, народ уже не вірить, що родина, повернувшись на престол, пробачить його. Ешафот, що виріс між народом і королем, заважає їм бачити один одного: є могили, які вічно залишаються відкритими. Голова Капетів була піднесена так високо, що, аби зняти корону, пігмеям-катам довелося відтяти її, як караїби стинають пальму, щоб зібрати з неї плоди. Дерево Бурбонів оточене паростками, галузки яких, схилившись до землі, пустили коріння і знов піднялися чванливими пагонами: схоже, що нині ця родина, яка раніше була гордістю інших королівських родів, стала