Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

повернутися додому. Крім того, стараннями ордена святих отців василіан ця молодь вихована ще до війни в дусі національної свідомості та прагнення незалежності України…

Петлюра вислухав тираду до кінця і відказав похмуро:

— Про це, пане Андрію, ми думаємо з першого дня революції в Росії. Але це здійснити неможливо: статус міжнародних конвенцій не дозволяє озброювати військовополонених…

— Перепрошую, пане Симоне, мусите зважити: першими, — він наголосив на цьому слові, — порушили міжнародні конвенції німці: це вони вишколюють у своїх таборах синьожупанників.

— Але ж вони ще не дали їм зброї до рук!

— А ви дасте! Бо ж у Росії відбулася революція. І це є абсолютним порушенням усіх міжнародних конвенцій. Це засвідчить вам кожний знавець міжнародного права. Отже, не перед юриспруденцією слід шукати аргументацій, а лише перед Тимчасовим урядом.

— От–от! — скрикнув Петлюра. — Про це я й кажу! Тимчасовий уряд ніколи не дасть згоди на формування збройної частини з полонених галичан! Там теж не дурні сидять і зрозуміють…

Мельник безцеремонно урвав Петлюру:

— Отож і маю запропонувати вам, пане Симоне, доброго аргумента для Тимчасового уряду. Ви подасте Тимчасовому урядові, що австрійські українці прагнуть оружно змагати за відірвання українських земель від Австрії та приєднання їх до України російської. Будьте певні, що Тимчасовий уряд дасть себе обдурити на цьому і дозволить Центральній Раді таку акцію — в інтересах російського великодержавництва. Раджу вам шукати симпатиків у кадетській частині Тимчасового уряду, а також заручитися щирою підтримкою дуже впливових ще… монархічних кіл Росії. Не слід забувати, що приєднання Галичини до Росії — це програма російського самодержавства от уже понад два століття.

— Пробачте, — промимрив Петлюра, — але тепер мені неясно, до кого ви збираєтесь приєднувати Україну? До Росії чи до Австрії?

Мельник відповів:

— Байдуже! Це ж тільки шаховий хід конем у процесі змагання. Гамбіт для здобуття нашої державної самостійності.

Петлюра кашлянув. В шахи він не вмів грати.

— Але ж світова громадська опінія…

— З світовою громадською опінією, — знову урвав Мельник, — все буде зовсім поправно! Адже України як держави ще не було, коли російська держава підписувала свої міждержавні зобов'язання. Отже, ці зобов'язання не про нас. Мусите зважити також, любий пане Симоне, що боротьба українців за національне визволення викличе в широких колах світової громадськості лише почуття симпатії. Перегорніть ще раз сторінки історії світу: хіба було колись таке, щоб широка громадськість не співчувала визвольній боротьбі?

Він проказав це патетично й випромінив такий сніп синього полум'я з очей, що далі можливо було поводитися лише на високому регістрі піднесення.

Головний отаман звівся — чотар негайно підхопився теж — і Петлюра мовив урочисто:

— Гаразд! Пане Мельнику! Дарма що ваш чин в австрійській армії лише «чотар», я сподіваюся, що ви здолаєте виконати свій священний обов'язок перед ненькою–Україною, обійнявши пост отамана наддністрянського коша українських січових стрільців на теренах Наддніпрянської України!

Мельник скромно потупив очі:

— Даруйте, пане головний отамане, але краще мені обійняти пост тільки начальника штабу. — Він додав смиренно: — Його священство визначив мені саме такий пост, і воля святого отця…

— Гм! — хмикнув Петлюра, відчуваючи себе безсилим проти волі духовного отця свого співрозмовника. — А хто ж тоді прийме командування?

— Полковник Євген Коновалець, — зразу відказав Мельник.

— Хто це Коновалець? — поцікавився Петлюра.

— Голова нинішнього «Галицько–буковинського комітету», що утворився на землях Галичини й Буковини, зайнятих російською армією, з метою сприяти приєднанню Західної України до… України російської. — Мельник звів свій лагідний погляд. — Його священство вважає, що так буде найкраще з погляду довіри Тимчасового уряду до нашої справи…

Петлюра був вражений далекоглядністю й дипломатичним тактом митрополита.

— Нехай буде так, — мовив він.

Розмову неначе скінчено. Але хвилина була надто урочиста, і Петлюра відчув, що мусить виголосити годящу на такий випадок промову. Він вийшов з–за столу і спинився перед Мельником.

— Пане начальнику штабу коша українських січових стрільців! — Мельник негайно виструнчився. — Ваш загін для початку матиме, можливо, якусь тисячу стрільців. Але буде наріжним каменем у величній будові української військової справи! За його лицарським прикладом за два–три місяці ми створимо армію на сто тисяч українських багнетів! Запевняю вас, що буде саме так. Це кажу вам я — головний отаман!

Мельник клацнув закаблуками і чемно похилив голову:

— Не маю жодного сумніву, пане головний отамане! Тільки, — мовив Мельник, виходячи із стану «струнко», — чому сто тисяч? Півмільйона, пане головний отамане, має бути армія Центральної Ради ще цієї осені.