Читати книгу - "Королівський убивця"

від мене. Я не думав, що це спрацює, але він, як і раніше, вразив супротивників Вітом через канал, відкритий Скіллом. Віт і Скілл — різні речі, як читання і спів, плавання і їзда верхи. Але, поєднавшись зі мною Скіллом, вони стали вразливими і для цієї, іншої, магії. Я відчув, що вони відірвалися від мене, але їх було двоє, і вони витримали атаку Нічноокого. Він не впорається з ними обома.

Встань і тікай! Тікай від того, з ким не можеш битися!

Я вирішив, що це мудра порада. Страх знову повернув мене у власне тіло, і я встановив захист своєї свідомості, закрившись від дотику Скіллу. Коли зумів, розплющив очі. Я лежав на підлозі королівського кабінету, тяжко дихаючи, а блазень біля мене упав на тіло короля і безтямно ридав. Я відчув, як мацаки Скіллу повзуть, шукаючи мене. Сховався у глибину своєї свідомості, гарячково закриваючись, як навчив мене Веріті. Я далі чув їхню присутність, наче примарні пальці, що шарпали моє вбрання, рухалися згори донизу по моїй шкірі. Це наповнило мене огидою.

— Ти його вбив, ти його вбив! Убив мого короля, ти підлий зраднику! — лементував блазень.

— Ні! Це був не я! — Я насилу видушив із себе ці слова.

На мій жах, у дверях стояв Воллес, ошалілими очима дивлячись на всю цю сцену. Тоді підняв погляд і голосно заверещав від жаху. Випустив принесений ним оберемок дров. Ми з блазнем разом озирнулися.

У дверях королівської спальні стояв Рябий чоловік. Навіть знаючи, що це був Чейд, я все-таки пережив хвилину найвищого страху, від якого аж волосся стало дибки. Він мав на собі поховальне лахміття, вишмаруване землею і пліснявою. Довге сиве волосся закривало обличчя брудними патлами, а шкіру він посипав попелом, що напрочуд добре підкреслювало численні шрами. Чейд повільно підняв руку і спрямував її на Воллеса. Той зарепетував і з криком утік коридором. Його вереск і заклики до сторожі луною розходилися в замку.

— Що тут відбувається? — грізно спитав Чейд, тільки-но Воллес утік. Одним довгим кроком підступив до брата, поклав довгі пальці на горло короля. Я знав, що він виявить. Я болісно зіп’явся на ноги.

— Він мертвий. Я ЙОГО НЕ ВБИВАВ! — Мій крик пробився крізь усе гучніше ридання блазня. Пальці Скіллу настирливо скубли мене. — Я йду вбити тих, хто це зробив. Забери блазня до безпечного місця. Королева в тебе?

Очі Чейда сильно розширилися. Він дивився на мене, наче вперше бачив. Усі свічки в кімнаті раптом замиготіли синім кольором. Це здавалося дуже доречним.

— Відведи її, — наказав я своєму вчителю. — І простеж, щоб блазень пішов з нею. Якщо він зостанеться, то загине. Регал не залишить живим нікого, хто був тут цього вечора.

— Ні! Я його не залишу! — Очі блазня були великими й порожніми, як у безумця.

— Забери його звідси, як зумієш, Чейде! Від цього залежить його життя!

Я вхопив блазня за плече й різко ним потрусив. Його голова метлялася на тонкій шиї.

— Іди з Чейдом і мовчи. Мовчи, якщо хочеш, щоб смерть твого короля була відомщена, бо я йду це зробити.

Зненацька мене струснуло дрижання, а світ закрутився, почорнів по краях.

— Ельфійська кора! — простогнав я. — Дай мені ельфійської кори. Тоді тікай!

Я штовхнув блазня Чейдові в руки, і старий міцно його вхопив. Збоку це було так, наче він потрапив у обійми смерті. Вони покинули кімнату, Чейд волік залитого слізьми блазня. За мить я почув скреготання каменя об камінь. Знав, що їх уже тут немає.

Я впав навколішки, а тоді не міг утриматися, мимоволі сперся об коліна мого мертвого короля. Його холодна рука впала з підлікотника крісла й лягла мені на голову.

— Це дурний час для сліз, — голосно звернувся я до порожньої кімнати. Але їх це не зупинило. Темрява на краю мого поля зору шалено вирувала. Примарні пальці Скіллу обстукували мої стіни, дряпали скріплюючий розчин, пробували кожен камінь. Я відштовхнув їх, але вони повернулися. Раптом згадав, як дивився на мене Чейд, і засумнівався, чи він повернеться. Тихо. Я глибоко вдихнув.

Нічноокий. Відведи їх до лисячого лігва. — Я показав йому комору, з якої вони вийдуть, і куди вони мусять іти. Це все, що я міг зробити.

Мій брате?

Відведи їх, моє серце! — Я слабко його відштовхнув і відчув, що він іде. Сльози далі текли мені по обличчі. Я намагався заспокоїтися. Моя рука впала на пояс короля. Я розплющив очі, змусив себе придивитися. Його ніж. Не якийсь усіяний самоцвітами стилет, а простий ніж. Такий кожен носить за поясом для своїх простих щоденних справ. Я глибоко вдихнув, а тоді витяг його з піхов. Поклав на коліна, глянув. Чесне вістря, сточене від багаторічного вжитку. Руків’я з оленячих рогів колись, мабуть, було різьблене, але досі від тертя об долоню геть вигладилося. Я легко провів пальцями і знайшов те, чого не могли побачити очі. Знак Год. Майстриня зброї зробила цей ніж для свого короля. І він добре з нього користав.

На затиллі моєї свідомості лоскітно заворушилися спогади. «Ми знаряддя», — казав мені Чейд. Я був знаряддям, яке він викував для короля. Король глянув на мене й завагався. Що я з тобою зробив? Я не вагався. Я королівський убивця. У всіх значеннях слова. Але я послужу йому, як це й задумав. Востаннє.

Хтось присів біля мене. Чейд. Я поволі повернув голову і глянув на нього.

— Насіння каррісу, — сказав він мені. — Ніколи було заварювати кору. Ходи. Дозволь, я сховаю й тебе.

— Ні, — я взяв тістечко з насінням каррісу, заліпленим медом. Вклав його ціле в рот і жував, розкушуючи зубами зернята, щоб повністю вивільнити їхню силу. Ковтнув.

— Іди, — наказав я йому. — У мене своє завдання, у тебе своє. Барріч чекає. Невдовзі піднімуть тривогу. Швидко забирай королеву, доки маєш іще шанси випередити погоню. А я подбаю, щоб вони були зайняті.

Він відпустив мене.

— Бувай, хлопче, — незугарно сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене в чоло. Це було прощання. Він не сподівався побачити мене живим.

Та й я теж.

Він залишив мене самого, а я, перш ніж почути скреготання каменя об камінь, відчув дію насіння каррісу. Я вживав уже його раніше, під час Весняного свята, коли всі це роблять. Маленька дрібка