Читати книгу - "Джозеф Антон"

столом Джозефа Геллера видалася йому одночасно захопливою і трохи дивною. «Його сорочки будуть якраз на вас, — додала Валері. — Одягайте все, що хочете». Ні, — подумав він, — це вже занадто. Ні, дякую.

Багато часу він проводив на самотині, бо Падма знімалася у фільмі з Мераєю Кері в Торонто, тож до кінця літа він завершив «Лють». Коли він повернувся до міста і дав прочитати роман жінці, з якою він намагався почати нове життя, то вона геть нічогісінько не змогла про нього сказати, за винятком того, що героїня схожа на неї. Гаразд, подумав він, ніхто не дасть тобі всього, чого ти хочеш. Він відклав рукопис набік, і вони пішли трохи розвіятися. Після опівночі йому раптом спала думка. «Здається, мені навіть дуже хороше». «О люди, — написав він у своєму щоденнику, — мені це дозволено».

Надійшла незвичайна новина. Британська розвідка нарешті знизила рівень загрози. Вже не другий рівень, а тільки третій. І це стало величезним поступом уперед на шляху до нормального життя, і якщо все йтиме так і далі, сказали вони, то десь так за шість місяців загроза його життю може знизитися до четвертого рівня. А на четвертому рівні вже ніхто не отримує захисту з боку Спеціальної служби, тому, як тільки це станеться, вони вважатимуть справу закінченою. Він відповів: «А чи не забагато обережности? В Америці я вільно зупиняю таксі, їжджу в метро, ходжу на бейсбольні ігри, буваю на пікніках у парку. Тут я приїжджаю до Лондона, і мене знову садять у броньоване авто». Саме так ми і діємо, сказали вони. Повільно й упевнено. Ми вами так довго займаємося, що не хотіли б тепер припуститися якоїсь помилки.

Третій рівень! Це лишень доводило, що інтуїція його не підвела. Намагався всім показати, що може забрати назад своє життя, проте були друзі, які вважали його нерозсудливим; Ізабель Фонсека писала йому довгі стурбовані електронні листи, в яких радила «взятися за розум» і найняти охоронців, бо «очевидне» стане «неминучим». І ось тепер дуже повільно, надто повільно, як на нього, тенета безпеки у світі охорони починали його потрохи відпускати. Він мусив продовжувати доводити, що він має слушність, а ті, хто пророкує йому загибель, помиляються. Він поверне собі свободу. Проте четвертий рівень не міг настати вже завтра.

Невдовзі після цієї новини спецслужби пішли на ще одну величезну поступку. Йому повідомили, що Спеціальна служба обговорювала його подружнє життя: вони дійшли висновку, що йому, можливо, захочеться або ж навіть може так статися, що й доведеться виїхати зі свого родинного дому. Високопосадовці Скотленд-Ярду після консультацій з містером Ранком і містером Пополудні погодилися, що вони зможуть надавати йому «відкритий» захист упродовж шести місяців за новою адресою. Після цього, якщо не станеться неґативних змін в оцінці рівня загрози, вони підтвердять відсутність загрози його життю, і захист буде знято. Нарешті. Вже виднілася фінішна стрічка.

Попри те, що багато жінок-друзів його підтримували (не всі; критик Герміона Лі побачила його в ресторані й назвала, не без поблажливости, «негідником»), він дуже переживав за Мілана. Відтак черговий напад божевільної поведінки реальної жінки, що ховалася за Ілюзією; сталася сварка, яка почалася буквально з нічого, і він подумав собі: «Я повертаюся до дружини хоча б заради Мілана», а тоді він зробив чергову дурницю і розповів про свій намір Елізабет, яка відреагувала надзвичайно вороже, переймаючись, і це цілком зрозуміло, своїм власним болем, а не його негараздами. Він спробував удруге, відтак утретє. Але вона була настільки ображеною, настільки далекоглядною, що не могла відповісти згодою. Тим часом у Нью-Йорку чарівна красуня, яка тримала його у неволі, благала його не робити цього й нарешті визнала: все, про що він говорив, було правдою, вся його критика була справедливою, проте вона хоче виправитися і таки виправиться. Він повірив їй. Не міг не повірити. Вона була його мрією про майбутнє, тож він не міг відмовитися від неї. Знову відвернувся від Елізабет. Вкотре завдав їй жорстокого болю, виявивши свою слабкість. Він ненавидів себе за свій учинок.

До бою пішли юристи. Минуло десять років, відколи він їв ягня із листям настурції на квартирі Ліз Колдер. З часу грому серед ясного неба на острові Ліберті минув один рік.

Після двох невдалих спроб найняти квартиру у власників, які надто переймалися питанням безпеки, він винайняв на рік невеличкий будинок у Ноттінґ-Гіллі, що належав Джейсонові Доновану, колишній поп-зірці з мюзиклу «Джозеф і його дивовижний різнокольоровий плащ снів». Коли ж новина дійшла до «Дейлі інсалт», то вона, як і слід було чекати, сильно розлютилася через те, що цього чоловіка, який «ненавидить Британію», тепер мають цілодобово охороняти поліцейські у формі, бо він більше не хоче «ховатися». Ну ти ж і нахабний, містере Рушді, казала йому «Інсалт». Елізабет не хотіла, щоб Мілан бував у нього в тому помешканні. Будинок небезпечний, казала вона. Він там страшенно нудьгуватиме. «Ти тільки себе й любиш, і йдеш по життю, не зважаючи на інших, — казала вона йому. — Ти хоча б когось у своєму житті зробив щасливим? Як ти можеш отак жити?» Він не мав на її запитання доладної відповіді. Проте кінець кінцем Мілан усе ж буватиме у нього в будинку. Кінець кінцем вони з Міланом дуже добре ладнатимуть, і Мілан виросте й стане незвичайно мужнім, спокійним, розумним, добродушним, винятковим хлопчиком. Кінець кінцем стало зрозумілим, що Міланове життя не зруйноване, а він — життєрадісна і щиросердна дитина. Так, кінець кінцем, кінець кінцем. Проте перед кінцем, на жаль, мала бути середина.

Містер Джозеф Антон, міжнародний видавець американського походження, помер неоплаканий у день, коли Салман Рушді, письменник-романіст індійського походження, виплив на поверхню після довгих років підпілля й на якийсь час поселився на Пембридж-М’юз, що в Ноттинґ-Гіллі. Принаймні Рушді таки святкував цю мить.

Х. У готелі «Гальсіон»

Допоки він не почав жити з Падмою, то дуже мало знав про Лос-Анджелес, за винятком загальновідомої речі, що те місто, де народжуються ілюзії. Впродовж багатьох років він вважав, що логотип «ХХ сторіччя-Фокс» — це справжня будівля, і він не знав, що лев компанії «Метро-Ґолдвін-Маєр» не ричить, а позіхає, тож йому також хотілося дізнатися, на якому гірському хребті розташована гора компанії «Парамаунт». Словом, він був дуже довірливим, як і більшість кіноманів, попри те, що виріс у кінематографічному місті, котре мало чим поступається Голлівуду, далебі міг би стати стійким