Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

підете гуляти в буквальному сенсі цього слова?

Він відштовхнувся від столу.

— Не дивно, що створіння вмирають, як тупоголові динозаври. Геть звідси. Обоє. Негайно. Я наказую вам веселитися. — Батько провів нас до дверей.

— А як веселитися? — спитала я, повністю заворожена.

— Це — не те запитання, яке донька має ставити своєму батьку. Зараз переддень літнього сонцестояння. Виходьте гуляти і спитайте першого ж зустрічного, що вам слід робити. А іще краще — наслідуйте чийсь приклад. Повийте на місяць. Почаклуйте. Поцілуйтеся й пообнімайтеся, якщо вже на те пішло. Не сумніваюся, що навіть суворий лицар сер Ланцелот любить поцілуватися й пообніматися. — Він суворо зсунув брови. — Зрозуміли картину, міс Бішоп?

— Та начебто. — У моєму невпевненому тоні відбилися сумніви щодо батькового уявлення про «веселощі».

— От і добре. Я повернуся лише на світанку, тому не чекайте мене і лягайте спати. А іще краще — самі гуляйте всю ніч. Джек — із Томмі Гарріотом. Енні — зі своєю тіткою. П’єр — не знаю, де П’єр, але знаю, що нянька йому не потрібна. Побачимося за сніданком.

— А коли це ти почав звати Томаса Гарріота «Томмі»? — спиталася я. Батько вдав, що не почув мене.

— Обійми мене перед тим, як іти. І не забудьте повеселитися, чуєте? — він огорнув мене руками. — Побачимося на зворотному боці медалі, крихітко.

Стівен випхав нас за двері й зачинив у нас перед носом. Я простягнула було до клямки руку, але Метью міцно вхопив її своєю холодною рукою.

— Через кілька годин він піде назавжди, Метью. — Я простягнула до дверей другу руку, але Метью і її перехопив.

— Я знаю. І він знає, — пояснив Метью.

— Тоді він має розуміти, що мені хотілося б провести більше часу із ним, — сказала я, дивлячись на двері. Мені хотілося, щоб вони відчинилися і до мене вийшов батько.

Я бачила, як ниті, що вели від мене, проникали крізь деревину і з’єднувалися по той бік із чаклуном. Одна з ниток відірвалася і ляснула мене по долоні, мов гумова стрічка.

Я перелякано охнула. — Татку!

— Не затримуйся, Діано, йди гуляти! — гукнув батько.

І ми з Метью пішли гуляти містом, спостерігаючи, як власники заздалегідь зачиняють свої крамниці, а в барах та забігайлівках починають збиратися гульвіси. Чимало м’ясників виставляли за двері своїх крамниць купки кісток. Вона були білі й чисті, немов відварені.

— А до чого тут оті кістки? — спитала я в Метью, побачивши вже четверту подібну виставку кісток.

— Вони призначені для спалення.

— Спалення?

— Так, із цих кісток будуть складені багаття. Зазвичай, люди відзначають День сонцестояння розпалюванням вогнищ і багать із кісток, дров та дров навпіл із кістками. Мер міста кожного року видає розпорядження відмовитися й утриматися від цієї забобонної звички, але люди все одно святкують і палять багаття.

Метью почастував мене обідом у знаменитому постоялому дворі Бель Севидж Інн неподалік району Блекфраєрс на пагорбі Латгейт Хілл. Бель Севидж не була звичайною корчмою і становила розважальний комплекс, де завсідники могли подивитися виставу та фехтування на мечах, уже не кажучи про Марокко — відомого коня, який славився тим, що міг вибрати з натовпу незайману дівчину. Ясна річ, це не катання на роликових ковзанах в Дорчестері, але принаймні схоже на те.

Легіони підлітків висипали на вулиці, вигукуючи один одному образи та непристойні натяки і мандруючи від одної забігайлівки до другої. Протягом дня більшість із них тяжко працювали служками та помічниками майстрів. Навіть увечері після роботи вони не мали змоги розпорядитися своїм вільним часом, бо працедавці залучали їх до охорони своїх крамниць та майстерень, догляду за дітьми, носіння води, заготівлі харчів та безлічі інших дрібних доручень, необхідних для ведення домогосподарства ранньої модерної доби. Але сьогодні Лондон належав їм, і вони відривалися на повну котушку.

Коли дзвони вдарили дев’яту, ми пройшли крізь браму Ладгейт і наблизилися до входу в район Блекфраєрс. Члени нічної варти почали свої обходи, і, здавалося, люди невдовзі розійдуться по домах, але, схоже, сьогодні ніхто не збирався дотримуватися ані законів, ані правил. Хоча сонце й сіло годиною раніше, до повного місяця лишався всього-на-всього один день, тому вулиці міста вже були яскраво освітлені його сяйвом.

— А, може, іще трохи погуляємо? — спитала я. Річ у тому, що ми завжди ходили з якоюсь метою: до замку Бейнардс побачитися з Мері, до Сен-Джеймс Гарлікхайт зустрітися з громадою відьом або до двору собору Святого Павла книжок купити. Ми з Метью ніколи не гуляли просто так, без визначеної кінцевої точки нашого руху.

— А чом би й ні, тим більше, що нам наказали додому не повертатися й веселитися досхочу, — відповів Метью і, нахиливши голову, крадькома цьомкнув мене.

Увійшовши крізь західну браму до соборного двору, який, попри пізню годину, гудів натовпом людей, ми вийшли з нього крізь північну браму. І опинилися на Чіпсайді — одній з найпросторіших та найзаможніших лондонських вулиць, де займалися своїм ремеслом ювеліри. Обігнувши фонтан на перехресті Чіпсайд Крос, який купка хлопчаків використовувала як плавальний басейн, ми рушили на схід. Метью провів мене маршрутом коронаційної процесії Анни Болейн і показав будинок, де у дитинстві мешкав Джефрі Чосер. Якісь торговці запросили Метью пограти з ними в кеглі, однак з улюлюканням вигнали його, коли він влучив утретє поспіль.

— Ну що, радий, що довів їм свою перевагу? — підколола я його, і він взяв мене за талію та пригорнув до себе.

— Не просто радий, а радий-радісінький, — відповів Метью і показав на розвилку дороги. — Поглянь туди.

— О, Королівська біржа! — захоплено вигукнула я. — Уночі, але відчинена! Ти диви — не забув!

— Справжній джентльмен ніколи не забуває, — стиха мовив Метью і злегка вклонився. — Не знаю, чи й досі працюють там магазини, але ліхтарі горітимуть, це точно. Ну як — ходімо?

І ми увійшли всередину крізь широку арку біля дзвіниці, увінчаної золотистим коником-стрибунцем. Увійшовши, я повільно озирнулася, придивляючись до чотириповерхової споруди з її десятками крамниць, де продавалося все — від костюмів до ріжків для взуття. На відвідувачів та торговців строго дивилися статуї англійських монархів, а на вершечку кожного мансардного вікна сиділа чергова купка коників-стрибунців.

— Коник був емблемою купця Томаса Грешема, і він не соромився себе рекламувати, — посміхнувся Метью, прослідкувавши мій