Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Тихше! — На столі задзеленчав дзвоник, і авторитетний вигляд білоголової, червонощокої голови зборів примусив авдиторію втихнути.

— Я гадаю, товариші, — сказав голова зборів — що всім справа ясна. Всі на очі бачать поведінку Кароліни. До цього адміністрація виробництва подала на бюро рахунок, скільки збитків дала машина Кароліни. Товариші, коли ми всі так легковажно будемо ставитися до своїх обов’язків, хоч би й в оцій своїй роботі, то що матиме од нас та частина Червоної армії, для якої наше виробництво готує одяг? А що скаже позапартійна молодь нашого виробництва, коли поміж нас траплятимуться подібні випадки?

— Правильно!

— Правильно!

— Я прошу слова!

— Дозвольте, товаришу!.. — на столі задзеленчав дзвоник.

— Товариші, тихше. Слово має Діна Фаєрман.

Кругле, рум’яне лице з високим чолом трохи засоромилося, зарум’янилося ще більше. Діна простягнула руку вперед і цим остаточно примусила авдиторію замовкнути. Другою рукою відгорнула волосся, од чого чоло стало ще більшим.

— Товариші! Я… на мою думку, не треба тут таких палких і гострих промов. Дівчина малописьменна, наймичка, товариші, це ж усім відомо! Вона ще тільки починає розвиватися, вона ще не звикла до нашої дисципліни. Де там у неї візьметься та свідомість до праці для держави, як вона за чужою кухнею, за горшками та понукуванням «бариньки» світу не бачила? Я ручусь, що Кароліна навчиться, вона навчиться, товариші, бути нашою, бути комсомолкою. Давайте тільки візьмемося дружніше за її виховання. Не одганяймо її од себе. Це їй тільки зашкодить. Ви подивіться, товариші, вона он плаче. Тут говорили щось про бруд, а ні один не згадав про той бруд, у якому жила, виховувалась Кароліна. Вона он плаче. Це зайвий раз говорить за те, що вона ще далеко стоїть од нас, що вона ще далеко не загартувалася, не вміє ще бути комсомолкою, але коли ми будемо одганяти од себе несвідому бідняцьку молодь, наймичок, то хто ж нас похвалить, товариші! Я пропоную поки що почекати з виключенням.

— Правильно!

— Правильно-о-о!

— Нічого подібного!

— Прошу слова!

На столі задзеленчав дзвоник. Підводиться червонощоке лице голови.

— Товариші! Справа досить ясна. Я гадаю, що дамо слово Кароліні й потім проголосуємо. Згода?

— Згода!

До столу підходить Кароліна. Вона соромиться. Вона не знає, з чого почати. Похнюпила голову так, як перед Лізою Василівною, й колупає під нігтями. Потім іще раз втерла рукавом сльози й підвела голову до авдиторії. Хотіла щось сказати, захлинулася в своїх словах, і знов голова впала на груди. Нарешті заговорила, не підводячи голови.

— Я вже буду робити все так, як усі. Пробачте мені.

Хтось гукнув:

— Голосніше.

Але Кароліна більше нічого не має сказати. Підводиться голова.

— Ясно. Я голосую.

Більшість голосів за те, щоб Кароліну лишити кандидаткою в комсомолі. Кароліна й сама собі дала слово бути глибоко дисциплінованою людиною. Ах, як чудово бути впертою, непохитною і завжди однаковою людиною.

Беля сидить у сквері зла, зажурена. Вона неодмінно помститься Галанові. В її уяві Галан — величезна постать з довгими вусами, з-під яких вона, Беля, чула противні, злі слова. Ще пригадався й Джонатан. Жовто-зелені жаб'ячі очі, поколупане лице… З отого паршивого рота, що якось судомно сіпається, вона, Беля, чула: «Не раджу розливати сльози, бо вони ще згодяться». А вона не слухає його і плаче, й плаче. Сидить у сквері в біленькому капелюшку, соромлячись ховається, щоб ніхто її не побачив, виймає з чорної лакової сумочки голубу хустку і втирає похапцем заплакані голубі очі. Їй згадалась Фатіма. О, Фатімо. Якби вона, Фатіма, знала, як боляче їй, Белі, було чути те, що вона сказала. О, ні, сестро, Беля ніколи так грошей не зароблятиме. Знов сльози. Як їм не литись? Джонатан. Знову жаб'ячі очі. Галан чорт! Беля міцно тисне руками бильце лавочки й так, як Джонатан, колупає носком туфля землю. Поруч Белі сидів парубчак із книжками на колінах. Він нічого навколо себе не помічав і нічим не цікавився. Беля це помітила. Він то розгортав книжку й читав, то заглядав у неї й швидко, вперто занотовував у зошит, то брав олівця до губів і, дивлячись у землю, щось мимрив. А ось він глянув на Белю. Знов почав писати. Навіть іще швидше став писати. Беля помітила, що він хотів заговорити. Він глянув Белі на руки. А тепер вона подивиться на нього. В нього рівний гоголівський ніс, тонкі, міцні губи, правильні риси обличчя й сталевого кольору очі. Беля швидко одірвала од нього свій погляд, бо він іще раз глянув їй на руки. Вона обдивилася свої руки з усіх кінців і знову закинула їх за спинку лавки, виставивши до сонця груди. Парубчак байдуже, сміливо, без ніякого напруження, запитав:

— У вас, бува, нема годинника? Або не знаєте,