Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Жазель шикнула на неї, і дівчина замовкла.

Алхіміст заплющив очі. Якось у нього вже виходило не показувати піктограми. Але усього кілька разів. Вперше він уявляв перед собою повну темряву. Вдруге захотів, щоб піктограми світилися тільки у нього в голові. В обох випадках оточуючі не бачили піктограм. Поєднувач спробував спочатку один спосіб, потім інший.

- Ви їх бачите? - спитав він.

- Командир! - покликала Ейр. - Він знущається чи серйозно?

- Так, ми бачимо. - сумно констатувала Жазель.

Єдність! Ці піктограми зведуть його з розуму. Як зробити їх невидимими? Алхіміст видихнув. Він багато чого не знає. Але він є абсолютним. Йому не треба знати, щоби зробити. Алхіміст зосередився. Він не звертав уваги на піктограми, що крутилися, і почав трансформувати стіну. Треба було створювати такі щаблі, щоб ними змогли пройти коні. Коли остання сходинка була створене, піктограми у нічній темряві уже не світилися. Якось у нього вийшло задумане й на цей раз.

До фортеці він повертався тільки із заклиначем. Решта вирушила у похід разом із його картою.

У майстерні вже кипіла робота. Будівельники кружляли над столами, швидко виконуючи свою роботу. На Поєднувача, що увійшов, ніхто не звернув уваги. Декілька щитів і мечів уже лежали покладені в кутку кімнати. Алхіміст попрямував до них, вивчаючи їхній зовнішній вигляд. Потім він застосував здатність, щоб побачити, як нанесені частинки Аста. Вражаюча точність. Ці будівельники знали свою справу. Ідеальні пропорції та геометрично точні лінії. Коли підійшов Йоші, то Поєднувач похвалив його, сказавши, що робота викликала у нього захоплення. Звичайно, Йоші відмовлявся, говорячи, що це звичайна справа. Але алхіміст бачив, що старому насправді приємно здобути похвалу від алхіміста. Адже в чомусь вони колеги. Здобути визнання від одного з таких як ти сам — багато що означає. Алхіміст посміхнувся. Він вирішив частіше говорити хороші слова Йоші чи іншим майстрам. Тим більше, вони їх справді на це заслуговували. Ще якийсь час він провів у майстерні. Потім відчув, що йому стало душно. Напевно, Жуці теж хотілося на свіже повітря. Вона стрибнула прямо з плеча. Ляпнулася на підлогу і, як ні в чому не бувало, погнала до дверей. Дивно, адже раніше вона майже ніколи не йшла від нього. Принаймні у фортеці такого не траплялося взагалі жодного разу. Поєднувач пішов за Жукою. Його улюбленець спритно проліз під дверима, змусивши алхіміста підняти брови і швидко піти за істотою. Жука пересувалася з великою швидкістю.

- Ти на важливу зустріч запізнюєшся? - весело запитав алхіміст, перейшовши на легкий біг.

Так, Поєднувачу справді довелося бігти за нею. Втратити свого єдиного друга йому зовсім не хотілося. Він завернув за ріг. Темрява. Смолоскипи тут не горіли. Серце забилося частіше. Де вона є? Алхіміст трохи поблукав між будинками, а потім побіг ближче до стіни. Там у світлі місяця можна хоч щось розібрати. Він побачив стіну. І фігуру на ній в плащі, що схилилася.

- Це мій камінь, подруго. - м'яко вимовила постать дівочим голосом. - Він уже зайнятий, розумієш? Знайди собі інший. Дивись, скільки їх тут. Є більші. Тепліші. Або дрібніші. Тобі які більше подобаються?

Алхіміст посміхнувся, тихенько наближаючись.

- А я думав, це я дивний, якщо з нею розмовляю.

Дівчина різко обернулася. Місяць висвітлив її обличчя, а вітерець сколихнув волосся кольору інею. Алхіміст ахнув. Не навмисне. Зітхання саме вирвалося з його грудей. Іцуко давно твердив йому, що хлопцеві час знайти собі дівчину і одружитися. Поєднувач терпляче відбивався від його атак, весь час повторюючи, що він ще не зустрів ту дівчину, яку покохає.

Зараз вона дивилася прямо на нього.

У світлі місяця її погляд здавався ще виразнішим, а очі ще глибшими. І це волосся…

Вона підвелася.

- Схоже, у тебе інших дивацтв вистачає, з такою зовнішністю. Одним більше, одним менше…

Алхіміст зачаровано слухав її голос. Вбирав кожне слово, ловив кожен вираз на її обличчі.

- Ти говорити наша мова?

Поєднувач схаменувся. Він покрутив головою, ніби щойно прокинувся.

- Поєднувач. - назвав він своє ім’я, відважуючи дівчині легкий уклін.

- Роз'єднувачка. - хмикнула вона.

Алхіміст посміхнувся. І здивувався, коли Жука по плащу дівчини вилізла на її плече.

- І що ж дівчина робить одна в таку пізню годину на стіні? - м'яко спитав драйтл.

- Чекає на свого кавалера. - одразу ж відповіла дівчина.

- Хм. І який він?

- Кавалер? Високий. Ні, низький. - сказала дівчина в плащі, окинувши його поглядом. - Не люблю високих. Вони всюди набивають собі лоби.

- Це тому, що у них там у голові тверді кістки. А тверде притягується одне до одного. Заявляю це як алхіміст.

Відчайдушна спроба пояснити, хто він такий. Адже про нього повинні знати у фортеці? Тут немає інших алхімістів. Так що пару балів це йому додасть точно.

- Науковий підхід. - кивнула дівчина, розтягуючи слова. - Сотні експериментів, щоби це виявити. Ось звідки в тебе та ґуля на голові?

Алхіміст обмацав голову, одразу не зрозумівши, що вона жартує. Потім різко випростався. Дівчина посміхалася. Не було нічого гарнішого на світі, ніж та її посмішка. Нехай жартує над ним хоч щохвилини. Він дивився на неї і мовчки кліпав очима. Слова не лізли на язик. Та що там, навіть у голові двох думок докупи не зібрати. Порожнеча. Він стояв і витріщався на ту, красивішу за яку ще ніколи в житті не бачив. Вона запитливо підняла брови.

- І ти не боїшся?

- Чого? - не зовсім не міг зрозуміти алхіміст до чого це запитання.

- Мого кавалера.

- Це з маленьким зростом та м'яким черепом? Ні. У мене тверда кістка. Раз і все. Шишка саме від зіткнень з кавалерами.

- Ось як? - ще дужче здивувалася дівчина в плащі. - Виходить, ти бабник?

Алхіміст роззявив рота і безпорадно закліпав. Чому вона так вирішила? Вона сказала про кавалера, він сказав, що не боїться його і має ґулю. Від ударів таких низьких кавалерів із м'яким черепок.